Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Конверта принесла перед тим Олеся. Відправила листа і відчула, що в ній знову щось змінилося.

Коли так трудно написаний лист полетів у чуже місто, де жила та жінка, Віталія раптом відчула: найбільше її цікавить, хто така насправді Софійка. Щодо інших дітей Софії-старшої все було зрозумілим: вони або справді належали до міні-імперії мами-імператриці, приймали й визнавали встановлені нею закони, або… Або ж прикидалися, що ці закони визнають і живуть за ними, насправді визнаючи свої власні закони і прикидаючись, що вони вірнопіддані своєї міні-імперії, де єдина повновладна господиня-імператриця Софія.

«Як є насправді?» — подумала Віталія і зрозуміла, що їй це дуже цікаво. Цікаво тому, що це питання мовби продовжує її власне життя. Воно мені непотрібне, і воно вкрай необхідне — ці два постулати злилися в єдине ціле.

«Я дізнаюся, яка насправді Софійка, або помру».

Речення мовби перелилося у щось, що дражнилося з неї. І тут прийшло усвідомлення: вона чіпляється за будь-яку можливість вижити, прагнучи взнати чужі таємниці. Може, щось є таке, що їй допоможе, порятує? Де воно заховане, в якому вузькому гостродзьобому глечику, в якій скриньці під сімома, чи сто сімома, чи тисячі тисяч замками?.. Як відчинити ті замки або як розбити глечика…

Даздраперма принесла довірені їй дочкою чотири невідправлені листи до квартири-однокімнатки. Поклала в зелену скриньку, як і просила Віталія. Там лежали чиїсь давні листи. Може, ті, що Віта отримувала від своїх «горе-коханих». Або горе-кохання, того, хто завдав їм обом стільки болю?

Даздрапермі хотілося, чого там, вельми хотілося прочитати й ці давні, й нові, щойно написані, як сказала Віталія, розбурхані листи. Та знала, що не прочитає, не привчена читати чужі послання, навіть адресовані дочці чи написані нею. Нехай, вони мають власне життя, пережили його чи ще переживатимуть. Нехай. У них таємниця, яка й повинна лишатися таємницею. З таких, як вона, й складається та велика життєва таїна, яка не дає реальності бути надто прісною. До кінця зрозумілою й відчутною.

Так думала Даздраперма, а пам’ять прислала їй інше послання — нагадування про далекий напівзабутий й теж не прочитаний нею лист. Він завітав до дитячого будинку навесні сорок першого, за два місяці до війни.

На той час Даза Рубцова перебувала вже третій рік у спецбудинку-інтернаті для дітей ворогів народу. Маленьких ворогів. Потихеньку, болісно, натужно освоювалася, призвичаювалася до геть усього — писаних і неписаних порядків, розпорядку дня, вчителів, технічного персоналу, друзів по нещастю, одним словом, до свого нового становища. Була, як і всі інші тут, покидьком, послідом, якому ще належало стати справжньою людиною. А що мала, таки мала, попри всю свою непристосованість до життя, доволі гострий, аж недитячий розум, то вивчила нехитрі правила виживання й пристосування. Через рік вже й сама могла дати штурхана. З усіх сил старалася вчитися. Вважалося, що такі учні не можуть бути круглими відмінниками, тому «відмінно» ставили дуже рідко, хіба за вже надто бездоганні знання, коли не було до чого причепитися, зловити на дрібнесенькій помилці чи й просто обмовці, нехай відразу й виправленій. А Даза прагла вчитися якнайліпше. Готувалася до уроків так ретельно, аж у вухах не раз дзвеніло од перенапруги. Старання помітили. Її прийняли в піонери, а тут приймали тільки тих, хто пройшов «перековку».

Пересилюючи себе, Даза час від часу переповідала виховательці, про що говорили дівчата у класі й у спальні. Відчувала, як при цьому горять щоки — тут вона не могла себе переробити. «Пережиток минулого» ніяк не хотів кудись виходити.

Восени другого року Тетяна Борисівна звеліла зайти у свій маленький кабінетик.

Там вона сказала на диво лагідним голосом:

— Судячи з усього, ти справді хочеш перевиховатися. Це добре.

— Я стараюся, — тихо відповіла Даза.

— Старайся.

Даза чи не вперше побачила усмішку на вустах виховательки. Проклюнулася, мов несподіваний росточок на дорозі. А далі після короткого розпитування, що сьогодні відбулося на уроках, хто як себе поводив, особливо та Кобильченко — так Тетяна Борисівна переінакшувала прізвище Соні Кудрявченко — вихователька сказала, що вона, Даза Рубцова, може стати її, Тетяни Борисівни, другом, навіть ввійти до кола вибраних, особливих щирих друзів.

Даза відчула, як шалено загупало серце, як вона мовби піднялася на крилах — ті негайно виросли за плечима. Уперше за ці два роки напівневільного життя їй стало по-справжньому радісно. Вона буде другом Тетяни Борисівни, більше того, ввійде до кола особливих вибраних друзів? Від такого щастя можна було й задихнутися.