Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

У дитбудинку кілометрів за сто від Києва, куди потрапила Даза Снігурець, вихованці й вихованки поділялися на дві категорії: ті, що відмовилися від батьків-ворогів, і ті, котрі трималися, як Соня. Тих, що не хотіли відмовлятися, виховательки, вчителі й вихованці, котрі відмовилися, теж вважали ворогами народу. Яких, правда, не можна було розстріляти чи відправити кудись на Північ, в суворіший виправний табір, чи валити ліс, як їхніх батьків, котрих не розстріляли. Але їх можна було обзивати, крадькома або й відкрито дати штурхана, підставити ногу за мовчазної згоди тієї ж Тетяни Борисівни, підкласти в ліжко здохлу мишу чи обсипати щойно помиту голову заздалегідь припасеним піском або просто грязюкою. Не всі відважувалися на опір, та ж Сонька тільки тихо плакала або просто стискала зуби й затято мовчала.

Даза ночами, іноді і вдень згадувала, як мама мила їй голову пахучим-пахучим милом, потім ніжно витирала, доглядала все тіло, натирала чимось ще пахучішим, аж хотілося дихати — не передихати, казала такі ласкаві, лагідні, теплі, такі приємні слова, розповідала, якою красунечкою Даза виросте. І ким стане, як виросте. Лікарем. Балериною. Акторкою. Начальницею. Тепер всього цього не було, жило в якомусь дивному, болючому мареві-спогаді, все зникло, розчинилося і вже ніколи не повернеться. Отже, мама була подвійною чи потрійною зрадницею: вона зрадила Батьківщину, товариша Сталіна і її, Дазу. Яка любила Батьківщину, Сталіна і маму. А виходило, що маму не треба було любити. Треба було слідкувати за мамою. Бо мама готувалася, вже готувалася, коли промовляла такі лагідні, ніжні, пахучі слова до доньки, зрадити Дазу. І тато зрадив, бо це ж він підбивав маму, мама сама б до зради не додумалася, вона з гордістю казала: «У нас усе вирішує тато». Правда, тато сміявся: «Але всім керує мама». Отже, виходило, що вони обоє… обоє підлі змовники. Підлі… підлі… змовники… змовники… змо…

І Даза теж вирішила. Вона сказала Тетяні Борисівні, аж бринів при тому її голосок:

— Дозвольте звернутися.

І коли та дозволила — видихнула:

— Я хочу поміняти прізвище та по-батькові. Як Тамара.

Тамара, донька секретаря райкому партії, а насправді ворога, поміняла. Тамара стала старостою класу. Тамара…

— Он як? Це серйозне рішення…

Тетяна Борисівна задумалася й подивилася на Дазу трохи тепліше, ніж звично. В її жаб’ячих очах навіть з’явилася іскорка. Маленька, правда, не червонозоряна, а жовта.

— І це правильне рішення. Я доповім Елеонорі Євгенівні. Яке б ти хотіла вибрати прізвище?

— Я… Я не знаю, — сказала Даза. — Якесь гарне. Наше. Радянське.

— Вирішуй. Увечері скажеш. Або завтра вранці.

— Дозвольте йти? — Даза прошептала й відчула, як щось занило зліва. Зліва, під реберцем.

— Іди. І подумай. Зроби правильний вибір.

Даза подумала. Перебрала варіанти, прізвища, по-батькові, й увечері сказала Тетяні Борисівні:

— Я хочу щоб мене звали Даздраперма Миколаївна Єжова.

— Он як? Ти що, хочеш стати донькою нашого залізного наркома?

— Ні-ні, — злякалася Даза. — Я… Я недостойна.. Але я… Товариш Єжов найвірніший соратник товариша Сталіна. Ворог ворогів народу… Я буду… Я буду його… Я завжди буду його…

Крутилися слова «соратниця», «при… при… хильниця», дивне слово «вірниця», ще якісь, треба було знайти своє слово, але воно не приходило, і Даза розридалася. Вона ридала й ридала, мимо проходили дівчата, та вона нікого не бачила, а ревно плакала.

— Перестань, — владно, але якось гидливо сказала вихователька.

І Даза майже відразу злякано перестала плакати. Тільки схлипувала. Підвела голову й поглянула на Тетяну Борисівну заплаканими й відданими очима:

— Я завжди бу… Я хочу завжди бути в єжових рукавицях товариша Єжова… Ви мені вірите?

— Вірність доводять не тільки цим. Іди. Я доповім директорці… Елеонорі Євгенівні.

Очевидно, директорка чи десь вище, наверху, де вирішувалися долі й давалися прізвища, вирішили, що це занадто, щоб донька ворогів народу, хай і така, котра відмовилася від батьків, носила прізвище «залізного наркома». Їй дали прізвище Рубцова, правда, по-батькові, як вона хотіла — Миколаївна.

Перед тим написала письмову відмову від батьків. Поставила підпис. Усе.

— Ти рада? — спитала вихователька.

— Ра… Рада. Спасибі.

Шептав наче хтось за неї. Відтепер вона була зовсім іншою. Зовсім іншою. Даза, мов заведена, повторювала ці слова. Твердила, що забула своє минуле. Та воно не забувалося. Приходило у снах, і вона йшла з мамою вулицею, а тато підкидав її високо над головою. Віз кудись на машині. Потім знову з’являлася мама й купувала морозиво у паперовій чашечці. Сміючись, просила доньку дати хоч трішки, хоча б лизнути.