Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

— То купи собі, — сміялася Даза і прокидалася.

Ніч вдивлялася у вікно. Даза хотіла встати, поглянути на зорі — й боялася.

Зорі були далеко. Вони були з іншого світу. І вони щось знали. Про неї. Таке, що й вона не знала.

Крім того, про те, що вона вставала дивитися на зорі, могла довідатися Тетяна Борисівна. А вона мусила все про неї знати. Вона була тепер Дазиним товаришем Сталіним. Її особистим Сталіним. Даза попросить її подарувати фотографію (коли це заслужить) і носитиме коло серця.

А зорі … Зорі знали… Ні, їм не треба нічого знати… Ні про неї, ні про її сни…

— Я забороняю тобі… вам… снитися, — тихо-тихо прошептала Даза.

Через кілька місяців Тетяна Борисівна схопила чіпкими худими кліщуватими пальцями її за вухо, тоді за підборіддя.

— Признайся, суче поріддя, ти спеціально хотіла взяти прізвище ворога народу?

— Якого ворога? — Даза вся затремтіла. — Я тепер… Я — не Снігурець. Я — Рубцова.

— Ворога народу Єжова. Який знищував чесних більшовиків і хотів убити товариша Сталіна.

— Єжов — ворог? Залізний друг товариша Сталіна — теж ворог? — Даза не могла повірити. Але вихователька не жартувала. Вона дивилася пронизливо і знову зневажливо. Даза не могла витримати цього погляду. В її голові загули джмелі, закружляли перед очима жовті кола, в яких виростали крильця, перш ніж вона зомліла й упала до ніг Тетяни Борисівни. Та копнула Дазу ногою, вважаючи, що «суче поріддя» прикидається.

Віталія написала листа Софії-молодшій, доньці Софії-старшої, її сусідки по палаті. Не знала, чи правильно робить, але коли вночі подумки складала список того, що їй треба встигнути до того часу, коли, можливо, не зможе звестися на ноги, а може, й буде паралізована болем воля, то чомусь першим постало коротке слово — лист. Лист до кого? Мама Даза вже в Луцьку, подруг далеко нема, хіба що Ніна, медсестра з їхньої лікарні, котра на заробітках в Італії, доглядає там якусь вельможну бабусю і часом дзвонить на їхній медсестринський пост. Зрозуміла: треба написати тій Софії. Софійці. Софія-старша по-особливому вимовляла доньчине ім’я — сердито й водночас ніжно. Гірко й так, наче подобалося його вимовляти.

Мусила написати.

Віталія народила не один, а чотири листи. Чотири, які хотіла порвати, але чомусь не вистачило духу, щось стримало… Відправила п’ятого. Писала листи в палаті, коли Софія-старша спала або йшла побалакати до сусідів, котрі за стіною теж гуцикали своє нещастя. Гарячково виводила округлі букви-колесики в диспансерному саду, підклавши під папір книжку. Софія, як помітила:

— А що то ви те все пишете? Теє… Заповіт, чи що? Так рано ще, самі кажите. Ще наша зозулька ни прилетіла, щоб останнє ку-ку з неба скинути.

І далі, ще й Віталія не встигла рота розтулити:

— Я собі думаю, що писати ніц ни буду. Хай ділять хазяйство, як хотять. Поки старий клигає — хай і його доглядають. А вмре, то якщо ни так буде, я хіба звідтам пальцем погрожуся. Як то моя внучка Олюня каже — ню-ню, бабуню, ни хоросе. Ой ни хороше, ни хороше навіть такого думати.

— У мене так, думки деякі, — сказала Віталія. — Приходять, от на папір заношу.

— А я ни люблю писати, — призналася Софія. — Балакати люблю, а писати — нє. То нібито ни мої слова. Як в армії хлопци служили, то, бувало, два-три рядочки нашкрябаю. Пишу: приїдите, то геть усе розкажу, що за два роки, чи кілько там, назбиралося. Бо то моє вам повідаю.

Слова, звернуті до незнайомої, точніше знайомої, тільки з материних слів Софійки, складалися натужно. Як помирити, а головне — написати так, щоб Софійка відчула потребу помиритися?

Не просто приїхала, бо мама хвора, а саме відчула — серцем, розумом, душею, чим завгодно — потребу помиритися. Чомусь хотілося цього добитися. Та як?

Слова виходили не ті.

Мертві.

А як мертві оживлять почуття, народять бажання?

Спробувала про себе розказати — теж начеб чужі слова. Не хотілося чомусь виливати душу. Її те, що було з нею.

«Може, то з’явилася просто потреба писати, може, я стала графоманкою?» — подумала Віталія.

Чотири листи лишилися невідправленими. Вона їх віддала мамі Дазі, попередила:

— Не читай. Потім почитаєш.

«Потім — це коли? — подумала. — Хіба не ясно? А навіщо я писала, якщо не читати? Чому не порвала?»

Відповіді не отримала. Та Віталія, котра мала б відповісти, вже писала п’ятого листа. Знала, що то останній. Відправить, що б не вийшло.

Вийшло таке: «Доброго дня, Софіє! Пані Софійко! Колись, ви, певно, знаєте, була така стаття про музику Дмитра Шостаковича. Про якусь його оперу, здається, «Леді Макбет Мценського повіту». А може, й не про леді Макбет того повіту. Не знаю, хоча я, здається, бачила фільм за цією повістю Лєскова. Не пригадую режисера. Може, Балаян, а може, й не Балаян. А стаття називалася «Сумбур замість музики». От і в мене в голові сумбур. У думках сумбур. А найбільший сумбур у рядках, які ви читаєте. Бо я повинна написати вам щось особливе, а не можу. Не вмію. Одним словом, я в лікарні, в одній палаті разом з вашою мамою Софією. Я знаю про вас, але знаю вас такою, як розповіла ваша мама. Хоч мені здається, що знаю вас й іншу. Та Софійка моєї уяви нікому не віддасть свого світу. Вона його виколихала й виплекала, те дитя-світ виросло й знайшло своє місце у Всесвіті. Не знаю, чи затишна вам ця місцина, чи не надто часто літають астероїди або ще якість блукальці… Може, там холодно, але подумайте, чи немає місця, де може не те щоб холодніше, а так якось, начеб тебе покинули посеред великого людського гурту. Гурт знайомий, але чомусь минає тебе. Може, тому, що він надто знаний сам собі. Може, тому, що йде туди, куди треба йти, й знає те, що йому треба знати, знати так, як він вважає, що треба. Одним словом, пані Софіє, лікарня, в якій ми перебуваємо, називається онкологічним диспансером, і, я гадаю, ви знаєте, що то таке. Мені ж здається, що ваша мама вас любить, навіть більше за інших дітей, тих, котрі з нею поруч. Тільки любов їй ще не зрозуміла, — а може, й не дозріла, вона її кличе так, як уміє, і я, здається, почула цей поклик. Вибачте, будь ласка, за цей «сумбур замість музики». І за сумбурні думки. Я теж тільки недавно помирилася зі своєю мамою. Даю свою домашню адресу, напишіть, як не приїдете. Або подзвоніть. До побачення. Віталія».