Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Щось нове проклюнулося того ранку — дивного, нереального — у виховательці. Цинічне, але наче більш людяне. Що — Даза зрозуміє значно пізніше.

Поки що вона, мов покірна собачка, йшла за своєю повелителькою ще заспаним містечком до інтернату. Та ця дорога вже була іншою, ніж учора. Дерева показували на неї руками-гілками, осудливо шелестіли рідким, ще не опалим листям, а он та берізка соромливо відвернулася. Вони знали про її приниження й сором, про повторну зраду самої себе, не тільки рідних, зраду, що триватиме й далі. Бо знала, що нікому нічого не скаже, що трапилося вчора ввечері. Раптом почула глумливий переінакшений вірш-лозунг, якого викрикував колись на їхньому київському дворі хуліган і син ворога народу Вітька Рудик:

— Пионер дает пример:

Курить табак, гонять собак,

Душить котов — всегда готов!

Вона готова на все? І наче відповідь прийшли, теж видобулися з пам’яті слова з вірша, ні, з поеми, яку їм вже тут, у будинку-інтернаті, читала піонервожата:

Если скажут солгать — солги!

Если скажут убить — убей!

Їй треба буде лише мовчати. Так треба для Тетяни Борисівни. Так тре…

Десь поруч глумливо застрекотала сорока. Даза подивилася в той бік, і їй нестерпно захотілося почути інший пташиний спів. Хай би над нею… над нею пролетіли журавлі, тужливо закурликали, покликали з собою. Хоча б подали голос. Звела голову до неба, та птахів там не побачила.

З того дня справді чимало змінилося в Дазиному житті. Через тижнів два вона здивовано помітила — до неї стали менш прискіпливо ставитися вчителі, й другу чтверть закінчила лише з двома оцінками «добре» в табелі, решта — «відмінно». На піонерських зборах сама, сама Тетяна Борисівна запропонувала обрати її, Дазу Рубцову, головою ради загону. На конкурсі читців до дня пам’яті Леніна [4] Відзначався 21 січня. вона здобула перше місце й отримала приз — книжку віршів і новенький червоний галстук.

Даза зрозуміла: Тетяна Борисівна має тут неабияку владу.

Наприкінці зими вихователька знову забрала її до себе на ніч і відшмагала тепер вже білим м’яким паском. Спитала, чи треба змащувати спину кремом, і Даза відчула, що треба сказати «ні». Вона знову мила жилаві ноги й охороняла сон ТеБе, як позаочі називали виховательку. Вона вчилася новому життю, і, на диво, те життя вже перестало здаватися неймовірним і принизливим.

А навесні, коли почало розпускатися листя на деревах, за два місяці до початку війни, ТеБе покликала її до свого кабінетику. Там вона дістала із шухляди стола конверта.

— Жінка, яка колись вважала себе твоєю матір’ю, — сказала голосом, від якого у Дази мурашки побігли шкірою, — ця жінка якимось чином, очевидно, через ще не викритих ворогів народу, узнала, де ти знаходишся, і, очевидно, через якусь свою подругу, точніше спільницю, переслала листа сюди. Вона, звичайно, не знає, що ти не Даздраперма Снігурець, а Рубцова. В силу обов’язку я, звичайно, прочитала цю писанину. Це підступний лист. Ти зараз візьмеш його. Можеш прочитати, а можеш порвати, не читаючи. Вибирай, як зробити.

З цими словами Тетяна Борисівна простягла листа Дазі. Прохолодний папір обпік Дазині пальці, долоню. Рука затремтіла.

«Вона зараз відірветься», — з жахом подумала Даза.

«Мама… Жива?» — десь наче здалеку, з незримої далечини й височини прилетів голос-запитання.

Але… Тетяна Борисівна дивилася примружено і трохи… трохи зневажливо? Тремтячими, враз замерзлими пальцями Даза розірвала конверта з листом на дрібні шматки і викинула папір у кошик для сміття.

За кілька днів до Нового року в їхній квартирі пролунав телефонний дзвінок.

— Тебе, — заглянула у кімнату Віти мама Даза. — Якась жінка. Чи дівчина.

— Алло, — сказала Віта.

Дзвонила Зіна. Дзвонила, щоб повідомити:

— Едик вернувся і дуже хоче тебе бачити. Зможеш прийти зараз?

— Змо… Зможу, — відповіла Віта, в якої серце вистрибувало з грудей.

— От і добренько. Він чекатиме тебе біля будинку. — У трубці за цими словами надто голосно залунали гудки.

— То однокурсниця. — У Віти пашіли щоки. — Вони… Вони там, у гуртожитку, збираються на вечірку. У То… У Тоні день народження. Вона мала святкувати зі своїми у Тернополі, але вернулася. Можна, я піду?

— А чому б ні? — Мама Даза посміхнулася. — Ти ж уже доросла.

— Дякую, матусю.

Віта цмокнула маму в щоку. Тепер вона вся палала. А хтось невидимий піднімав її над підлогою.

— Тільки ж на день народження приходять із подарунками. Сьогодні неділя. Крамниця біля нас вже зачинена. Давай твоїй однокурсниці щось виберемо з того, що в нас є.