Світлана Талан - Повернутися дощем

Після роботи полонених повезли до їдальні, що дало їм надію. Коли жінки повернулися в архів, до них увійшли люди в камуфляжній формі й кинули на підлогу плямисті куртки.

— Хотіли теплий одяг? — спитав один. — Розбирайте, тут є різні розміри. Самі розумієте, в нашій республіці ще не запрацювали швейні фабрики, тому одяг вживаний.

— А взуття?

— Взуття в мішках, теж не нове, але ще згодиться. Вибачайте, дами, що не на підборах, — хихикнув і вийшов, зачинивши за собою двері.

Як тільки повернувся ключ, серед жінок запанувало радісне збудження. Вони пішли розбирати одяг. Як виявилося, камуфляжні теплі куртки були навіть не випрані.

— На тобі, Боже, що мені негоже, — промовила одна із жінок, роздивляючись на світлі засмальцьовані рукави.

— Краще вже такі, ніж ніяких, — сказала на те Олена.

Жінки заходилися підбирати одяг за розміром, хоч це було нелегко: чоловічі куртки були їм великуваті.

— Господи! — скрикнула якась дівчина, кинувши одяг. — Там кров!

На грудях куртки і справді виднілася дірочка від кулі, а навколо неї велика пляма засохлої крові. Потім ще кілька жінок помітили на одязі дірки та кров.

— Вони зняли куртки з мертвих, — сказала Раїса, округливши очі від страху. — Не зможу носити такий одяг.

— У нас нема виходу, — зітхнула Настя. — Або доношувати одяг за покійниками, або померти від застуди та запалення легенів і стати ними.

— Я… Я не можу, — похитала головою Рая.

Жінка й справді була у відчаї. Схоже, страх паралізував її волю, і вона втупила погляд, сповнений жаху, на дірку в курточці.

— Давай її мені, — запропонувала Настя, — забирай мою, вона більш-менш чиста й без дірок.

У переляканої дівчини куртку забрала Олена, попри те, що рукави виявилися короткі.

— Де ще куртка з покійника? — жінка похилого віку підійшла до гурту. — Давайте, мені байдуже, я своє віджила, сама незабаром з ними зустрінуся на тому світі, тож передам подяку за курточки.

Валентина та Ольга віддали бабусям борошно, яке купили на пиріжки для солдатів. Вони знову готували до відправки машину з допомогою для бійців і вже кілька днів метушилися в приготуваннях. Ольга після останніх відвідин непокоїлася через те, що не всі мають тепле взуття, а наближаються холоди.

— Валю, те, що я побачила, не вкладається в голові, — розповідала подрузі. — Після проливного дощу в окопах багнюки майже по коліна, а солдати взуті в кросівки. Вони ледве тягають ноги, на яких поналипало з пуд липкого ґрунту! Коли зайшли в бліндаж і роззулися, я мало не впала! Пальці ніг пожабилися від води і посиніли.

— Ох, синочки! — вигукнула Валентина. — Мені їх так шкода!

— Води нема навіть прополоскати шкарпетки, тому збирають дощову. Добре, якщо в кого родичі чи близькі мають змогу придбати берци, але ж ти знаєш наших хлопців — хай як важко, а вони не скаржаться, дзвонять додому і кажуть, що все в них добре.

— Бідні матері! — скрушно похитала головою Валентина. — Добре, що вони всього не бачать!

— А нігті! Майже в кожного грибок з’їв їх до ран. Минулого разу ми з чоловіком відвезли айдарівцям питну воду і тридцять пар берців, але то така крихта в порівнянні з тим, скільки всього потрібно. Навіть не знаєш, що насамперед придбати для них: бронежилет, каску чи взуття.

— І я зібрала невелику суму, не дуже накупуєшся. Мішок борошна на пиріжки придбала, куплю мазь від грибка — на більше коштів не вистачить.

— У нас теж виторг поганий, — пожалілася Валентина. — У людей грошей нема, «Азот», де більшість населення працює, так і не запустили. Минулого разу берци вдалося купити з невеликою знижкою, думала, що зможу підзаробити і придбати взуття, а тут хлопці попросили полагодити машину, бо зовсім без транспорту залишилися. Мій чоловік разом з бійцями відігнав машину на СТО, її відремонтували, і дванадцяти тисяч як не було.

— Серце кров’ю обливається, як подумаю про солдатиків! — голос Валентини забринів від хвилювання. — А ті, хто покликав сюди війну, спокійно розгулюють по вулицях! Як так? Ні, я ніколи з цим не змирюся! Олю, де справедливість? Вона є взагалі?

Жінки погомоніли, пожурилися і згадали Настю з Вадимом. Їх непокоїло, що до цього часу пошуки не просунулися ні на крок. Закрадалася думка, що їх нема в живих.

— Іноді я сама так думаю, — зізналася Валентина. — Не може бути, щоб вони досі не дали про себе знати.

— Давай про це не казати Богдані Стефанівні. На неї і так стільки всього навалилося.