— А я не вірю. Не вірю і все! — в серцях промовила Валентина. — Мене просто бісить брехня і несправедливість! Пам’ятаєш перший день після оголошення перемир’я? Вмикаю телевізор, передають: «Усе тихо, обстрілів немає». А ми, виходить, сліпі i глухі? Не чуємо, що гримить і бахкає? Ну, думаю, нехай, може, так треба, щоб населення інших регіонів заспокоїти.
— Не все можна говорити для загалу. Може, це якийсь хід? — обережно сказала Ольга.
Вона добре знала запальний характер подруги: якщо понесеться, то вже ніщо її не зупинить.
— І я так думала. А потім знову чую в новинах, що у нас повний штиль, нема поранених, тим паче загиблих, а приходять солдатики і розповідають зовсім інше.
— Валю, а тобі не спадало на думку, що чутки ширять спеціально?
— Олю, — жінка уважно поглянула їй в очі, — ти сама віриш у те, що кажеш?
— Ні, — посміхнулась сумно. — Їздимо до наших хлопців, тож знаємо трохи більше, ніж телевізор.
— Бісить брехня по теліку, це факт, — зітхнула Валентина. — Нічого у нас не міняється. Сєпаратисти хочуть амністію, а я так думаю: навіщо вона, коли їх ніхто не саджає? Їм і так непогано живеться. Учора зустріла одного такого. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про нього, — сказала Валентина. — Коли нас звільнили, я одразу на нього заяву написала. Усе вказала: дати, коли особисто бачила його на блокпостах ополченців з автоматом, коли він їздив з ними на машинах і все інше. Він навіть не тікав із міста після того, як сюди зайшли наші солдатики. Чому? Невже він знав, що залишиться непокараним?
— Його не заарештували, як я розумію?
— Удома зробили обшук, знайшли великий арсенал зброї, то затримали…
— От бачиш! — вихопилося радісне в Ольги.
— Затримали, щоб одразу ж відпустити. Я того сєпара не раз зустрічала на вулиці, він неподалік живе, — схвильовано розповідала Валентина. — Щоразу тікав від мене на інший бік вулиці і це хоча б трохи тішило, а вчора йду і він назустріч, каже: «Ну що, добилася свого? Багато тобі допомогли твої „солдатики“? А ось наші рєбята незабаром прийдуть і повісять тебе першу у твоїй кав’ярні». Ти навіть не можеш уявити, скільки цинізму та насмішки було на його пиці!
— Можу уявити, що він почув у відповідь, — посміхнулась Ольга. — Напевно, крила матами на всю вулицю?
— Не вгадала! — засміялась Валентина. — У мене від такої нахабності навіть матюки з голови повилітали. Я вчепилася йому в пику ось цими нігтями, — Валентина показала зламаний ніготь. — Верещала як навіжена і дряпала його ненависну харю. Перехожі відтягли мене, але я встигла роздерти йому пику і так у носа зацідила, що він вмився червоною юшкою!
— Ну ти й бойова! Я б так не змогла!
— Я б пристрелила наволоч і рука не здригнулася, — сказала Валентина. — Потрапив він мені під гарячу руку, саме тоді, коли привезли наших хлопців з передової. Шість поранених! І це лише з Бахмутки! А вночі трьох прийняв морг. Ось таке у нас «перемир’я». А телеглядачам розповіли, що за добу лише один поранений.
Жінки згадали про каву, яка давно схолола на столі. Валентина запропонувала зробити іншу, але Ольга відмовилася.
— Читала, що біля міста проводять навчання? — спитала.
— Давно час, а то бахкає і не знаєш, що думати. Люди і так налякані, багато переселенців, які бояться більше від нас. А про те, що на Сиротянському блокпосту майже щоночі строчать автомати — ані слова.
— Як завжди, — погодилась Ольга. — Томашівський міст полагодили.
— Хоч одна добра новина.
— А про Настю і Вадима нічого не чути?
Валентина сказала, що ще не встигла увімкнути комп’ютер і переглянути пошту. Вона зайшла на Фейсбук.
— Олю, — покликала подругу, — погані новини. У приваті мені написали, що люди за селом у полі знайшли два трупи з ознаками насильницької смерті. «Волонтерів, чоловіка та жінку, закатували і викинули у полі», — пишуть.
— У них були документи?
— Ні, але вік збігається.
— Звідки тоді інформація, що вони були волонтерами?
— Місцеві їх не раз бачили, вони збирали допомогу по селах. Зараз трупи в місцевому морзі. Я поїду туди, — сказала Валентина. — Попрошу когось мене підмінити, бо не можна закривати заклад — будь-коли можуть зайти на каву солдатики.
Валентина зв’язалася з чоловіком, і за десять хвилин він з’явився на своїй автівці. Вони поїхали всі разом. У морзі й справді лежали два трупи, але то були не Настя з Вадимом.
Розділ 66
Улянка вкрай засмутилася, що мусить виходити з Іловайська в колоні, а не разом із Геником. Є наказ, та важко не відчувати підтримку коханого. Перше розставання після того, як вони поклялися бути разом, виявилося важчим, ніж вона могла уявити. Завжди стримана у своїх емоціях, вона не могла впоратися з хвилюванням і ховала від Геннадія зволожені очі.
Читать дальше