Світлана Талан - Повернутися дощем

— Тепер будете їх відробляти.

— А то ми засмагали на сонці, — огризнувся Вадим.

— То ж за місцем перебування працювали, так би мовити, по- домашньому, — посміхнувся чоловік, — а тепер інші міста потребують допомоги. Будете розгрібати те, що ваші укропи накоїли.

— Ага, — скептично мовив Вадим, — а «захисники руського миру» святі.

— Ти допомагав нацикам? Допомагав! А тепер допомагатимеш нам, тільки вдвічі більше, — відказав ополченець. — Молода республіка потребує сил.

— Робочої сили, — сказав Вадим, — до того ж безкоштовної. Нахапали людей ні за що і тримаєте.

— Ти патякай, та не забувайся, — буркнув Костя, — після сніданку їдемо в Хрящувате милуватися краєвидами після укропського нападу.

Вадим замовк. Не хотів зайвий раз дратувати охоронця, хоча кортіло кинути, що не укропи захопили чужі землі і ще багато чого, але він знав — марна справа щось доводити. Тільки заходить мова про загарбників, одразу починається агресія, ніби невидима сила вимикає мізки.

За сніданком Вадим сів за стіл поруч з Настею. Вони, як завжди, обмінялися новинами. До цього часу він так і не розповів жінці про підлий розстріл айдарівців. Знаючи її вразливість, Вадим ще раз прикинув усі «за» і «проти» і сказав лише, що їх повезуть на роботи в Хрящувате.

— А нас знову в аеропорт, — зітхнула Настя. — Вчора знайшли ще одне тіло бійця, документів не було, але нашивка на рукаві жовто-блакитна. Поховали там, на місці.

…Автобус виїхав у селище Хрящувате. Полонених вивели з салону, роздали інструменти та наказали розбирати завали. Не встигли розпочати роботу, як позбігалися хлопчаки. Вони з цікавістю кілька хвилин розглядали прибулих, про щось перешіптувалися, а потім побігли геть. За кілька хвилин почали збиратися мешканці села. За півгодини прийшли напевно всі, хто лишився в Хрящуватому: переважно жінки похилого віку, кілька чоловіків, хлопчаки і двоє молодичок із немовлятами. Зупинилися віддалік, кілька хвилин мовчки спостерігали.

— Фашисти! — першою викрикнула стара бабця.

Її голос спрацював як запалений бікфордів шнур, натовп умить зірвався прокльонами:

— Кляті бандерівці! Хто вас сюди кликав?!

— Навіщо прийшли на нашу землю?

— Ми вас не чіпали!

— Дивіться, що ви зробили з нашим селом!

— Зарити б їх самих у цих руїнах! Живцем закопати!

— Хай би згнили у землі, як наші люди!

— Суча мати вас породила!

Василь, підприємець, не витримав. Він зіперся на лопату, подивився на людей.

— Чого розкричалися? — гукнув. — Тут не всі бандерівці та укропи, треба спочатку взнати, а потім пельку відкривати.

— Іч який грамотний! — озвалася смілива бабця. — Якби ти не завинив, то не махав би тут лопатою! Скільки на твоїй совісті загублених душ? Порахував чи з ліку збився? Інтелігент засраний, вбрався в дорогі штани, а сам, напевно, вбивця?

— Я нікого не вбивав, — пояснив Василь, — я підприємець, якого тимчасово затримали до з’ясування обставин, місцевий, з Луганська. Я готовий хоч зараз почати співпрацювати заради розквіту нашої республіки, а моє затримання — лише прикре непорозуміння.

— Сам ти непорозуміння! — почув у відповідь.

— Козел, а не підприємець! — понеслося далі. — Прикидається інтелігентом, а сам вбивця!

— Ну що, піймав облизня? — посміхнувся Вадим, складаючи цеглини.

— Знайшли цапа-відбувайла, — невдоволено й ображено пробубнів підприємець, — через таких, як ти, і мені дісталося.

Прокльони зі знайомими обвинуваченнями сипалися, ситуація загострювалася, і розлючений натовп уже ладен був кинутися на чоловіків і розірвати їх на шмаття.

— Чому ви мовчите? — звернувся до охоронців Вадим.

— Під час обстрілів загинули їх рідні, — пояснив той, — що я вдію?

— Поясніть, що ми не військовополонені, — сказав Вадим. — Ви нас привезли працювати, то поговоріть з людьми, щоб у нас була така змога.

Охоронець виплюнув жуйку, тяжко зітхнув і пояснив місцевим, що ці чоловіки не військові і не брали участі в бойових діях. Це трохи охолодило пристрасті. Люди ще трохи погомоніли і розійшлися по домівках. До вечора чоловіки працювали мовчки, перебуваючи в пригніченому стані, і лише іноді перекидались словами по роботі.

Коли Ольга завітала до Валентини в кав’ярню, то одразу помітила, що її подруга чимось схвильована і засмучена.

— Щось трапилося?

Жінка мовчки заварила дві чашки кави, сіла поруч за стіл.

— Що ти думаєш про перемир’я?

— Є надія, що все стихне.