Світлана Талан - Повернутися дощем

Чутки про оточення міста поширювалися й раніше, але солдати не вірили в обіцяний ворогом котел до останнього. Лише коли з двадцять другого серпня опинилися під безперервним вогнем артилерії, це стало очевидно. Іноді артилерія замовкала хвилин на десять, і бійці, які намагалися підтримати одне одного, жартували, що ворог стомився і йому потрібен відпочинок.

— Попісяти, покакати і перекусити, — казав Злий, — їм також треба. Тож, користуючись нагодою, робимо те саме. Їсти-пити нема чого, а от у кущики збігати треба.

Коли хлопець відійшов, Уля витерла хустинкою обличчя і посміхнулася Геннадію.

— Я вже не така закопчена, як ти?

— Ох ці дівчата! Земля під ногами аж п’яти пече, а вони про свою красу дбають.

— Ти обіцяв зізнатися матері, що не таксуєш, — мовила дівчина. — Сьогодні День Незалежності. Не забув?

— Якби й забув, то «Гради» нагадали. Раз обіцяв, спробую додзвонитися.

Геннадій дістав мобільний, увімкнув і, приклавши до вуха, похитав головою.

— Нема зв’язку.

— Вийди з окопу і підніми телефон, — порадила дівчина, — інколи це допомагає.

— Зараз спробую, — сказав він і підвівся. — Гадаю, вороги ще не встигли справити нужду.

— І я з тобою.

— Не смій! Сиди! — наказав він, і дівчина повернулася на місце.

Геник набрав номер і шукав зв’язку, але марно. Довелося повернутися.

— Не вийшло, — зітхнув він.

— Спробуй ще, іноді зв’язок проскакує, — наполягала Уля.

Злий встиг повернутися до побратимів до того, як знову активно запрацювала ворожа артилерія.

— А щоб вам так жилося на тому світі! — кинув сердито він, коли неподалік розірвався снаряд, засипавши їх землею.

Здавалося, що ворог не видихається, а навпаки, нарощує темп. До пізнього вечора Геник не мав часу зв’язатися з матір’ю.

— Ти обіцяв, — нагадала Уля. — До того ж мобільник може розрядитися, а заряджати немає де.

— Це точно.

Геник став на невелике узвишшя і дивом почув довгі гудки виклику.

— Привіт, мамо! У мене все добре. А як ти? — випалив, побоюючись, що зв’язок урветься.

— Усе добре, синку, — почув рідний голос.

Зненацька просвистів снаряд і десь неподалік добряче гепнуло.

— Знову граєш у боулінг? — спитала мати.

— Усім в укриття! Обстріли справа! — крикнув хтось доволі голосно, і жінка почула.

— Що то? — спитала вона. — Де ти є?

Геннадій не встиг договорити, як Улянка потягла його в укриття. На щастя, зв’язок не перервався, і хлопець, захекавшись, зізнався:

— Не навчила ти мене брехати, мамо. Я не в Києві на роботі, а в зоні АТО.

— Я це зрозуміла, — тяжко зітхнула.

До того як зв’язок пропав, Геннадій встиг додати, що з ним Улянка і після війни вони поберуться.

— Нарешті! — сказав він Улі. — Аж на душі полегшало!

До бійців прийшов змучений командир батальйону Олексій Григорович. Завжди підтягнутий та охайний, з акуратно підстриженою борідкою, зараз Батя нагадував своїх бійців — брудний, неголений і вкрай виснажений.

— Що далі, командире?

— Ми справді в котлі?

— Коли чекати на допомогу? — посипалися на нього питання.

— Справи у нас такі, хлопчики, 82-міліметрові міни ми вистріляли, 120-ток майже нема, російські війська зайняли лінію фронту на схід і вже зрівняли з землею деякі наші позиції.

— Кепсько!

— Іловайськ оточили подвійним кільцем Псковська та Курська дивізії, — продовжив Батя. — Наші бійці захопили танк Т-72Б3, який є на озброєнні лише в РФ, знешкодили БМП з екіпажем і взяли в полон десятьох десантників, це ще один доказ вторгнення росіян на нашу територію.

— Вище командування знає?

— Нагору доповідаємо вчасно. Та не я все вирішую.

— І все-таки, чи варто чекати допомоги?

— Мої ви хороші, — зітхнув Олексій Григорович. — Ми не раз просили допомоги у Збройних сил, які з важкою технікою стояли неподалік, повідомляли в Генеральний штаб, але минув тиждень і… Самі бачите.

— Що ж далі?

— Якщо буде новий наказ — одразу повідомлю, а ви обіцяйте мені залишитися живими.

— Звичайно, обіцяємо!

— Не підведіть мене і дотримайте слова! — посміхнувся Батя на прощання.

За останній тиждень випустили трьох жінок, яких утримували в колишньому архіві. У Насті знову зажевріла надія на їх з Вадимом звільнення. Уже навіть охоронці питали, коли їх відпустять, бо впевнилися, що вони прості волонтери.

Одного дня після обіду небо швидко затягло хмарами й линув холодний дощ. Жінок, які намокли і від холоду цокотіли зубами, забрали з примусових робіт. Вони розвісили сушитися куртки на вільних стелажах і полягали, намагаючись зігрітися. У сутінках непривітного приміщення із ґратами на вікнах надія на звільнення щохвилини танула. Про них з Вадимом ніхто не знає. Всі спроби зателефонувати Сашку Гримайлу, який займався звільненням полонених, були марними. Настя запам’ятала його номер, ще знала номер матері. Якщо випаде нагода зробити один дзвінок, то доведеться телефонувати Сашкові, бо лише він знає що до чого. З власної ініціативи ополченці їх не звільнять — це зрозуміло, але все-одно так хотілося сподіватись!