Світлана Талан - Повернутися дощем

— З ним треба бути обережним, — сказав якось Степан. — Цей заради своєї вигоди підлиже будь-який зад.

— Та я й сам бачу, — погодився Вадим.

Зрештою Василь так дістав охорону, що вони пожалілися на нього керівництву і бізнесмена відвели до Психа для виховної роботи. Чоловік повернувся з розбитим носом та губами, із синцями під очима, але й це його не заспокоїло. Відлежавшись добу, він знову почав вимагати папір і ручку, щоб написати заяву до комендатури.

— Можемо зводити до Психа, він видасть тобі і папір, і ручку, все по повній програмі, — розсміявся охоронець.

Своєю зверхністю Василь відштовхнув від себе всіх, залишившись на самоті серед великої кількості людей, які намагалися підтримувати одне одного і морально, і фізично.

Якось увечері Вадим сказав охороні:

— Якщо завтра нам не видадуть теплий одяг, ми не працюватимемо. Передайте керівництву. Це наша вимога.

— Чого це ти за всіх розписався?! — витріщився на нього Василь. — Я нічого не просив!

— То й нехай твої яйця примерзнуть до бетону, — спокійно відповів Вадим.

У бойлерній чоловіки перемовлялися про те, що на них чекатиме.

— Видадуть, куди дінуться, — сказав Степан.

— Або всіх вас розстріляють за непокору, — буркнув Василь.

— Тебе, мурло, ніхто не чіпає, то лежи мовчки, — кинув Вадим.

Вадим довго не міг заснути. Він скрутився калачиком, намагаючись зігрітися, але марно. Він почав думати про Настю. Вона йому говорила, що дуже боїться Філіна. «Не знаю чому, — зізналася Настя, — але як тільки його побачу, у мене одразу підкошуються ноги. Наче я кролик перед удавом — мене паралізує його погляд. Жодного разу не змогла поглянути йому у вічі. Боюся його тут зустріти».

А Вадим сьогодні бачив Філіна, та не схотів лякати Настю, тому промовчав. «Нехай потім, не зараз», — вирішив. Усе одно рано чи пізно Настя про все дізнається сама.

Вранці чоловікам видали камуфляжні куртки. Добре, що були різних розмірів, тож кожен підібрав більш-менш підходящу.

— Жінок також вдягли? — поцікавився Вадим.

— Атож! Хіба ми не люди? — відповів охоронець.

Того дня на роботу їх повезли незнайомою дорогою за місто.

— Невже в аеропорт? — хмикнув Степан, розглядаючи за вікном знайомі краєвиди.

Він мав рацію. Чоловіків привезли до розбитого аеропорту, який нагадував кадри з фільму про апокаліпсис. Споруда скидалася на загиблого велета, якого зруйнувала надпотужна істота, розкидавши навкруги залишки бетонного тіла. А над скрюченим металевим скелетом кружляли зграї вороння.

— Сьогодні починаємо розчищати злітну смугу, — оголосив охоронець.

— А сапери вже тут попрацювали? — спитав Степан.

Охоронці дружно розреготалися.

— Ви сьогодні за них. Нерозірвані снаряди несіть обережно на вантажівку з піском, а завали розбирайте, як завжди, для них машина поруч. На третю машину вантажте метал. Візьміть рукавиці, візки, лопати і вперед!

— Нерозірвані снаряди можуть здетонувати, — зауважив Степан.

— Знаємо, — розсміявся охоронець, — тому ми стоятимемо віддалік, біля машин.

— Тримайся біля мене, — прошепотів Степан Вадиму, беручи лопату, — я все-таки військовий. Головне, не поспішай, уважно дивись перед тим, як грабатимеш лопатою.

Чоловіки розділилися на групи і взялися до роботи. Уже за кілька хвилин знайшли нерозірвані снаряди, яких було чимало. Полонені намагалися працювати обережно і не поспішали. Охоронцям теж не хотілося загинути, тому не підганяли. Вони повсідалися поблизу, розстелили перед собою газету і насипали соняшникового насіння, почали лузати.

Вадим перебував увесь час у напруженні. Він пильно вдивлявся, піднімаючи цеглу та шматки бетону. Потім попросив Степана допомогти відтягнути важкий шматок бетону, аби розбити його і закинути на візок.

— Піднімаємо повільно й обережно, — порадив Степан.

Чоловіки підважили брилу й побачили тіло загиблого. Вони сповістили про знахідку охорону.

— Розгребіть, подивіться його документи! — крикнув один, продовжуючи лузати насіння.

Над трупом кружляли великі чорні мухи. Схоже, солдат загинув давно, спека зробила своє діло, і з обличчя вже не можна було визначити вік. У кишені документів не було, але на рукаві виднілася синьо-жовта нашивка.

— Наш солдатик, — зітхнув Вадим. — Мабуть, загинув під час захисту аеропорту.

— А рідні чекатимуть і сподіватимуться на його повернення, — промовив Степан.

Чоловіки спитали ополченців, де поховати людину.

— Тягніть його он туди! — охоронець вказав на місце, де закінчувалося бетонне покриття смуги.