Світлана Талан - Повернутися дощем

— А хіба є Бог у нелюдів? — стенула плечима Рая. — Ходімо працювати, вже кличуть. Тепер ми для них навіть не робоча сила, а рабська.

Для Богдани Стефанівни потяглися довгі дні очікування хоча б якоїсь звістки про доньку. Час від часу вона їздила в слідчий відділ, але нічого нового не дізналася. До всіх хвилювань додалося ще й те, що жінка не могла додзвонитися онуку. Надворі задощило, і Богдані Стефанівні здавалося, що то не темне небо нависло над нею, а біда. Переступивши гордість, вона кілька разів телефонувала Валерію, питала про Геника, але той тільки повторював, що не спілкується з сином. Жінка знала, що в онука багато друзів, з ними він не раз приїжджав до неї в село, але хіба могла припустити, що колись знадобляться їхні номера телефонів?

Довгими ночами Богдана Стефанівна знову поверталася думками до слів Валерія. Може, він має рацію, коли називає їхню родину дивною, бо постійно хтось губиться? Чи то прокляття над ними висить? Але чиє і за що? Нікого не кривдила, нічого не крала, все життя чесно працювала. То чому її родині життя посилає все нові випробування? Кажуть, що Бог дає людині лише такі випробування, які вона може витримати. Тому треба їх гідно винести. Вона вижила в нелюдських умовах та знущаннях там, у чужій країні, коли поїхала шукати Ніну, варто і зараз набратися сил і чекати. Тільки де взяти ті сили? Удень працювала на городі, нахилилася, у голові запаморочилося, і вона порізала собі руку. Друга рука, поламана циганами, ниє вночі. Треба жити і чекати, а терпіння попросити у Бога.

Богдана Стефанівна згадала, які набожні люди в Західній Україні, і вона колись такою була. За багато років проживання на Луганщині уподібнилась до місцевих: до церкви ходила лише на великі свята, забула молитви, навіть дітки не знають, що таке перше причастя, бо тут не заведено. У церковні свята лише вдягають святкову хустку, готують різні страви та б’ють байдики. А Всевишній усе бачить звідти, його не обдуриш. Мабуть, треба іти до церкви і вимолювати прощення, благати сил, аби витримати випробування долі…

Уранці Богдана Стефанівна вбралася йти до церкви, коли раптом обізвався її мобільний.

— Я слухаю! — піднесла телефон до вуха, навіть на номер не встигла поглянути.

— Мамо, це я, Ніна, — почула знайомий голос. — Як ти?

— Потихеньку, а ти як, доню? Чому довго не дзвонила?

— Я на роботі з ранку до вечора, прийдеш додому, треба їсти готувати, прибрати, попрати. Та що я тобі розказую? Сама знаєш, яка жіноча доля.

— А Володя як? Чому ніколи не дзвонить?

— Він зі мною живе і працює, тож у нас усе добре.

— Ніночко, доню, а де ви живете? Чи не бідуєте?

— У будинку мого чоловіка, — пояснила Ніна. — Він чеченець за національністю, працюємо на будівництві у його бригаді. А ти зараз де? Вдома чи ще й досі на своїй бандерівщині?

Слова неповаги до батьківщини неприємно різонули, але жінка проковтнула образу і розповіла про будиночок у Розгірчому.

— Це неподалік від мого рідного Стрия. Таке чудове місце! Поруч гори, річка, повітря свіже, хоч пий, хоч на скибку намазуй! — говорила із захопленням. — А ще, Ніно, збулася моя мрія: я придбала двох коней елітної породи, гуцуликами їх називають. Мишасту кобилку звуть Герда, а рудого коня — Геракл.

— Мамо, мені не цікаво, як звуть коней і якої вони масті, — перебила донька. — Я не знаю, де твій Стрий, і не дуже хочу знати. Мене цікавить лише, де ти взяла стільки грошей?

— Приїдете до мене з Володею та новим чоловіком у гості, тоді й поговоримо, я тобі все поясню. Ось доведу до ладу садибу, і приїжджайте! А то й відпочити нема де, і куди покласти спати.

Ніна промовчала, жодного слова не сказала на те.

— Ніно, ти не хочеш спитати, як твоя сестра? Племінник?

— …

— Біда у нас, — сумно промовила Богдана Стефанівна. — Настя і Вадим волонтерили…

— Це той Вадим, що з ним Настя зійшлася після розлучення? — перебила її донька. — Мені нецікаво, чим вони займалися.

— Доню, вони повезли допомогу солдатам і зникли безвісти. Заяву в міліцію написали на розшук, а й досі нічого невідомо. У мене вже серце зітліло, — пожалілася жінка.

— То виходить, сестричці не сиділося на місці? Усе їй щось муляє в дупі! Кажеш, що допомагала нацикам?

— Ніно, вони допомагали нашим захисникам. Як ти можеш так казати?!

— Захисникам? — Ніна підвищила голос. — А ти забула, як ті захисники ледь не вбили Володю?! Як твоєму онукові довелося тікати з рідної землі голому і босому? Ти, напевно, забула, що хлопець поїхав з країни в шортах, футболці та шльопках?! І після цього моя так звана сестричка їм допомагає?