Світлана Талан - Повернутися дощем

Злий від несподіванки роззявив рота.

— Ти хто? — спитала дівчина хрипким після сну голосом.

— А ти?

— Я — Оксана, — кліпнула.

— Я — Злий, тобто Тарас.

— Рідкісне ім’я. Як ти тут опинився? — Вона протерла очі.

— Піймав собі одного раба, шукав другого, а знайшов рабиню. Будеш моєю рабинею?

Дівчина вилізла з-під ковдри, потяглася до халатика. Хлопець відзначив про себе, що в неї гарні довгі ноги, струнка постать і доглянуте світле волосся. Оксана вдягла халатик, повернулася. Їхні погляди зустрілися і затрималися одне на одному. Дівчина посміхнулася, зблиснувши низкою рівних білих зубів.

— Якщо твоєю рабинею, — мовила, не відводячи погляду, — то буду.

— Сєвєр, — покликав Злий, — здається, сьогодні мій день. Я знайшов свою рабиню!

Якщо ув’язнених чоловіків в одному приміщенні було сімдесят, то жінок менше — тридцять п’ять. Поступово жінки познайомилися, розповідаючи свої історії. Настя не поспішала відкривати перед подругами за нещастям свою душу, пам’ятаючи про те, що серед них можуть бути підсадні. Місцевим, яких затримали за різноманітні провини та за підозрами, було легше, бо до них приходили близькі та знайомі. Побачення не дозволяли, але ті передавали їжу чи одяг. Іноді й Настю чимось пригощала дівчина, до якої приходили батьки та родичі. Раїсу взяли разом із чоловіком і, як і Вадима з Настею, тримали окремо. Історію Олени та Степана Настя дізналася з перших днів, а ось Раїса була сумна, до розмов майже не долучалася і про себе воліла мовчати. Настя кілька разів увечері обережно говорила з Раєю, та її вислуховувала, а коли мова заходила про неї, на очі наверталися сльози і вона замикалася в собі.

Жінок також щодня відправляли на роботи, зазвичай прибирати завали, але жилося їм легше, ніж чоловікам. Якось, коли їх повезли прибирати повалені дерева, Настя опинилася поруч із Раєю. Двоє чоловіків бензопилами валили пошкоджені дерева, розпилювали гілки на частини, а жінки вантажили їх на машину.

— Спимо поруч і працюємо разом, — сказала Настя Раїсі.

— Отож, — погодилася Рая. — Так хочеться додому!

— Мені теж!

— Ви з Сєвєродонецька? — поцікавилася Раїса, тягнучи гілки.

— Так, а ти, знаю, місцева.

— Як сказати, народилася і жила в Луганську, а потім ми з чоловіком виїхали в Сєвєродонецьк.

— То ми майже земляки!

— Виходить, що так. Ось там, — жінка вказала рукою, — наша двокімнатна квартира. Якраз перед війною закінчили робити ремонт. А там, — вона вказала в інший бік, — інша. Ми здавали її студентам. Біля моїх батьків є ще одна, у ній теж жили студенти.

— Ого! Непогано! — посміхнулася Настя.

— Так, але ми працювали з чоловіком, як каторжні. Спочатку в нас була невеличка крамниця, потім відкрили свою гуртову фірму з продажу ковбасних виробів. Батьки допомагали, як могли. П’ятнадцять років, як одружені, а дітей ніколи було завести — все робота, з ранку до ночі, — розповідала жінка, а Настя боялася перебити її, розуміючи, що настав її час виговоритися. — У нас легковик, тож взяли за дорученням у власника ковбасної фабрики під Харковом мікроавтобус, щоб возити продукцію, а потім війна…

Жінка замовкла. Настя витримала паузу й обережно спитала:

— Ви все покинули і виїхали з Луганська?

— Трохи спробували працювати при ополченцях, але зрозуміли, що треба тікати якнайшвидше, — прошепотіла Рая й озирнулася. — Залишки ковбас вони конфіскували для армії, холодильне обладнання теж. Орендований мікроавтобус забрали на користь «молодої республіки», як і решту автівок, що стояли на автобазі. Ми встигли забрати особисті речі та гроші й виїхали до Сєвєродонецька. Ноутбук поклали на дно валізи, і нам пощастило, що ополченець був з перепою і полінився нишпорити. Попросив відчинити, я почала викладати звідти одяг, він махнув рукою, то ми й поїхали.

Подружжя швидко і не дуже дорого, всього за тисячу триста гривень на місяць, винайняло житло, влаштувалося на роботу торговельними представниками у велику фірму, але власник мікроавтобуса вимагав повернути автівку. Тоді подружжя вирішило повернутися в Луганськ і знайти віджату машину. За порадою родичів, проїхавши український блокпост, на номерах чорним скотчем заклеїли синьо-жовтий знак.

— Щоб не злити ополченців, — пояснила жінка. — Цілу добу ми провели з батьками в рідному домі, — сумно сказала Раїса, — а наступного дня пішли на пошуки.

Знайомі розповіли їм, що власникові автобази вдалося повернути собі машини. Він довго доводив, що автівки йому потрібні для розвитку молодої республіки, писав заяви про співпрацю з ЛНР, тож уряд пішов йому назустріч. Канал «Росія-24» зняв сюжет про те, як керівництво «молодої республіки піклується про своїх громадян» і повертає машини власникові. Знайомі порадили звернутися до чільників ЛНР, ключовою фразою, пояснили їм, мало бути «працювати задля розвитку молодої республіки».