Світлана Талан - Повернутися дощем

— А її за що? Вона ж лікарка.

— А щоб не пхала носа куди не треба! — засміявся Олексій. — Хай посидить, може, на когось обміняємо. Усе, годі ляси точити! До роботи!

Алла мала намір поїхати разом із Катериною Максимівною в село до матері тітки Насті у перші вихідні. Вона вважала, що саме там мешкає подруга матері і напевно там нема зв’язку, бо скільки не намагалася додзвонитися до неї — все марно. Але Катерина Максимівна так стомилася, що в Алли не вистачило совісті тягти жінку. Сама теж не поїхала, бо мама категорично заборонила самостійно їздити будь-куди. Ще наполягала, щоб із дому сама не виходила, але то вже було занадто, і Алла порушувала свою обіцянку.

Наступного тижня Алла розповіла матері, що тітка Настя не заходила до них і з нею нема зв’язку.

— Ясно, — зітхнула Аліса, — отака, виявляється, у мене подруга.

— Що ясно?

— Для Насті я — сєпаратистка, ворог, то навіщо допомагати доньці сєпаратистки?

— Мамо, не будь такою категоричною. Ми ж не знаємо всього.

— Навіщо тоді обіцяла? Не вистачило сил сказати правду? — обурювалася жінка. — Могла б одразу сказати, що на мене не розраховуй і баста.

— Ти ж знаєш, що тітка Настя не така. Якщо вона пообіцяла, то дотримає свого слова.

— Чому ж тоді не бере слухавку?

— З нею взагалі нема зв’язку.

— Мабуть, внесла твій номер до чорного списку, щоб ти не могла з нею спілкуватися, — висловила припущення Аліса і додала: — Я також не буду їй дзвонити і тобі, Аллочко, забороняю. Ти мене почула?

— Так, — стиха мовила дівчина. — Мамо, я все одно хочу поїхати в село.

— Я забороняю, — карбуючи кожне слово, сказала мати. — Ти пам’ятаєш, що ми з батьком відпустили тебе з умовою, що ти слухатимешся наших порад.

— Ну, мамо, будь ласочка!

— Про це не може бути й мови! Якщо Настя сама не прийшла, як обіцяла, отже, вона не хоче знати, як ти і де. То навіщо її шукати? Хай живе своїм життям, а ми не будемо в нього втручатися. Домовились?

— Не знаю, — вагалася Алла.

— Дитинко, якщо я дізнаюся, що ти їздила в село, то вживу заходів.

— Яких?

— Забороню Катерині жити з тобою, і тобі доведеться повернутися в Луганськ. Це моє останнє слово. Ти ж мене знаєш, я не жартую.

Алла найбільше боялася того, що мати поверне її в Луганськ, тож неохоче пообіцяла більше не шукати зустрічей з тіткою Настею і не телефонувати їй.

— Якщо вона прийде до нас, то буду з нею спілкуватися, — сказала наостанок дівчина. — Буде нечемно, якщо мовчатиму.

— Вона не прийде, — запевнила жінка і попрощалася.

Ввечері Алла розповіла Катерині Максимівні про розмову з матір’ю.

— Батьки не завжди праві, — сказала на те жінка, — але потрібно дослухатися до їхніх порад. Коли станеш повнолітньою, тоді прийматимеш самостійні рішення, а поки роби, як порадила мати. Ти ж не хочеш назад у ЛНР?

— У жодному разі! — сказала Алла і довірливо пригорнулася до неї.

— Ну що там? — спитав Злий Улянку, яка уважно дивилася у приціл снайперської гвинтівки.

— Розбита БМП, біля неї працюючий БТР, поблизу бачу чотирьох військових, — відповіла дівчина. — Розпізнавальних знаків на формі не видно.

— Так не видно чи нема?

— Взагалі їх нема.

— Дай подивлюся, — Злий взяв у дівчини СГД. — Це можуть бути росіяни, — сказав він згодом і віддав дівчині зброю. — Нам потрібно взяти язика, хоча б одного.

— Може, в БТРi ще хтось є? — припустив Геннадій.

— Не сидітимуть же вони там цілу годину? Зваряться, як раки в окропі. Чекаємо десять хвилин.

Уляна знову припала до вічка СГД. За кілька хвилин люди в камуфляжній формі дістали пляшку з водою, розпакували щось і почали їсти.

— Схоже, вони зголодніли, — доповідала дівчина. — Вирішили перекусити і напитися води.

— От тварюки! Жеруть, п’ють, а тут язик у роті від спраги скрутився, — пробубнів Злий.

— Треба не проґавити, бо можуть сісти в БТР і чкурнути, — сказала Уля. — Можливо, вони кадрові військові, бо підтягнуті, охайні й обережні. Їдять, напевно, спецпайки, судячи з пакування. Запивають водою.

— Улю, зможеш зняти двох, а третьому вцілити у ногу?

— Одразу не зможу. Після першого пострілу заметушаться. Зніму одного, того, що праворуч, іншому одразу цілюсь у ноги, — пояснила дівчина, — коли він впаде, у нього не стріляйте, приберіть інших. Якщо встигну, зніму ще одного. Готові?

— Не промаж!

Уля промовчала. Кілька секунд готовності — і пролунав перший постріл, за ним другий. Хлопці побігли вперед. Скориставшись сум’яттям, вони першими зробили кілька черг з автоматів. Злий стрибнув до пораненого, який, схопившись за ногу, качався по землі.