Світлана Талан - Повернутися дощем

— Що в тебе? Порядок? — голос Злого вивів Геннадія зі ступору.

— Що то було? — мовив розгублено. — Я таке бачу вперше. Він біг із кулями в тілі, не помічаючи мене. Людина не може так…

— Пішли, зараз усе зрозумієш.

Вони підійшли до схованки ополченців, де на них уже чекала Уля. Три трупи на землі, у кожного оголена ліва рука, на ній — сліди від уколів, а поруч щойно використані шприці.

— Наркомани? — спитав Геннадій.

— Отож! Щойно ширнулися, тому твоя здобич і бігла на тебе, — пояснив Злий. — У такому стані він, як зомбі, шурував і сам не знав куди. Ти що, струхнув?

— Не без того, — зізнався Геннадій.

Злий перевірив кишені вбитих, дістав їхні документи.

— Так і є, — сказав він, — ополченці з ЛНР. Шевронів нема, але можна було і не перевіряти документи, я одразу бачу цих сраних захисників.

— У них на лобі написано? — поцікавилася Уля.

— Поглянь на них: брудні, неохайні, — пояснив Злий. — Схоже, наші «колеги» послали їх у розвідку, але ті вирішили в кущиках зловити кайф. Кайфонули наповну і не помітили, коли до них наблизилася смерть. — Злий пошастав по кишенях убитих, дістав гроші. — Є гривні та рублі, отже, росіяни десь поруч. — Він засунув купюри собі в кишеню. — Сєвєр, не дивись на мене так, їм гроші вже не знадобляться. Не факт, що і я ними скористаюся, в разі чого дістануться тобі в спадок. Вибач, нема з собою ручки написати заповіт на твоє ім’я.

— Та йди ти знаєш куди?! — відмахнувся від нього Геник.

— Якщо це була розвідгрупа, то нам треба змінити маршрут, — запропонувала Уля. — Могли чути наші постріли і піти на них.

Вони взяли трохи праворуч і продовжили шлях. Хвилин за десять вони почули віддалений гуркіт двигуна військової техніки.

— Схоже, БТР працює, — прошепотів Злий. — Наших тут бути не може, виходить, ворожий. Ви собі як знаєте, а я хочу курити. Три хвилинки на відпочинок, і йдемо далі.

Він дістав цигарки, присів навпочіпки, запалив. За ним закурили Геннадій і Уляна.

— У мене перед очима досі стоїть той хлопець, — зізнався Геник. — Очі вирячені й скляні.

— Сєвєр, а ти колись пробував курити драп? — спитав Злий, затягнувшись димом.

— Ні, а ти?

— Звичайно, пробував! На те воно й життя, щоб усе спробувати.

— Ну і як? Сподобалося?

— Хвилинний кайф не вартий того, щоб занапастити собі життя. Спробував, узнав, як воно, на тому й усе. Кожен сам вирішує, як йому жити, і сам обирає собі майбутнє.

— Хіба Філософ сам собі обрав майбутнє?

— Іноді за нас вирішує вища сила, а іноді сама людина, — пояснив Злий. — Схоже, до мене перейшло щось від Філософа, ось почав розмірковувати про життя, філософствувати, як він колись… А ти, Сєвєр, точно не курив драп?

— Жодного разу!

— Неправильний ти, хоча й непоганий товариш.

— Чому неправильний?

— Що то за пацан, коли не знає, як пахне драп? — посміхнувся Злий. — Жартую. Загасіть недопалки і топаємо далі, — сказав він, підводячись.

Вадим зрадів, коли його перевели в приміщення обладміністрації. Тепер він мав змогу вільного спілкуватися з іншими людьми. Чоловіки спали на долівці, підстеливши картонні коробки, вночі мерзли, бо кімната була сира і холодна. Двічі на день у їдальні Вадим бачився з Настею. Їм так і не дали змоги помитися, але щодня возили на роботу і, попри всі труднощі та невизначеність, життя урізноманітнилося. Зазвичай на роботу їх супроводжували одні й ті самi охоронці. Один день із затриманими були Костя та Олексій, хлопці років по двадцять п’ять, наступного дня була зміна старших охоронців: Сергію та Валерію було років по шістдесят. З обома змінами полонені мали змогу трохи поспілкуватися і дізнатися новини. Саме від них отримали інформацію про Мінські угоди і про те, що стрілянини стало менше. Схоже, що охоронцям обстріли також остогидли і вони хотіли спокійного життя. Звичайно, в обстрілах вони звинувачували укропів, які не дотримуються домовленостей, — іншого Вадим від них і не чекав. Охоронці часто розмовляли про нове керівництво, але певної думки не висловлювали. Схоже, вони не довіряли не тільки полоненим, а й один одному.

Найчастіше чоловіків возили розбирати завали будинків. Підганяли вантажівку, на яку полонені вручну закидали уламки бетону, цеглини, шматки асфальту, зламані гілки, розтрощені речі, які повилітали у вікна. Дрібніше сміття згрібали лопатами та мітлами, засипали його в мішки і також вантажили на машину.

Якось, коли охоронці всілися на бетонну плиту на перекур, неподалік зупинилися три бабці. Жінки про щось стиха розмовляли, час від часу тицяючи в полонених. Вадим зайшов за велику купу сміття, щоб сховатися з поля зору. Про втечу він навіть не думав, бо знав, що куля обов’язково його наздожене, а ось попросити у бабусь телефон можна.