Світлана Талан - Повернутися дощем

— Люба, такий самий сморід у під’їздах багатоповерхівок, бо нема води, але ж люди якось живуть.

— Моє тіло незабаром почне загниватися, — сказала Настя, — треба хоча б раз на тиждень митися.

— Я все розумію, але де взяти стільки води? Я ще раз поговорю з керівництвом, але не думаю, що щось зміниться, — сказала лікарка. — До того ж ви тут тимчасово. Незабаром вас переведуть, то є надія, що умови утримання будуть ліпші.

— А зараз що робити?

— У мене обмаль медикаментів, але тримайте, — жінка дала Насті маленький тюбик мазі «Клотримазол», у якому залишилася половина, — змащуйте тонким шаром уражені місця, це зніме подразнення та свербіж. Візьміть ще й оце, — вона дала Насті п’ятилітрову пляшку води. — Звичайно, що повноцінне купання ви не влаштуєте, але хоч щось. Я вам віддаю свою воду, більше нічим не можу допомогти.

— Дякую вам! Хай у вас усе буде добре! — розчулено промовила Настя. Біля дверей вона зупинилася. — Ви дозволите мені скористатися вашим телефоном? — спитала Настя. — Я хочу сповістити маму.

— Ні, — похитала головою жінка, — це неможливо. Категорично заборонено.

Настю відвели в камеру, і вона одразу влаштувала собі банний день. Змочила футболку, обтерла все тіло, дочекалась, поки воно висохне, змастила подразнення маззю. Після цього прополоскала футболку та білизну водою. Покосившись на вічко камери спостереження, вдягла мокрий одяг і довго вагалася, чи вилити залишки води в унітаз, чи залишити ще на одне миття. «Одним літром води унітаз не промиєш, — вирішила, — а тіло освіжити вистачить».

Тієї ночі Настя спала спокійно: тіло не свербіло і одяг не прилипав до нього. Вранці жінка почувалася краще і бадьоріше. Вона поснідала пшеничною кашею, запила чаєм і подумала, що людині так мало потрібно, аби відчути задоволення. На інші роздуми не мала часу — охоронець наказав збирати речі і виходити. Настя посміхнулася. Вона забрала пляшку з водою і вийшла з камери.

Затриманих вивели на подвір’я, оточене парканом з колючим дротом нагорі. Настя замружилася від яскравого сонця, огледілася. Жінок підвели до автобуса і почали перевіряти за списками. Вони шепотілися про те, що зараз відбувається формування нового керівництва і їх переводять у приміщення обладміністрації, де нібито розміщується штаб. Чому переводять і чи на краще — ніхто не знав. Більше інформації Настя не почула, її увагу привернули ув’язнені чоловіки, яких вивели з приміщення. Серед них вона одразу помітила Вадима і помахала йому. На щастя, чоловіків привели до автобуса, який щойно під’їхав і зупинився біля натовпу жінок. Вадим підійшов до Насті, пригорнув до себе.

— Привіт, моя рідненька! — поцілував її в губи. — Вибач за нереспектабельний вигляд, — пожартував він, — були часи, коли виглядав краще.

— Тобі смішно? — Настя погладила його неголену щоку. — А я незабаром матиму свій бізнес.

Вадим запитально подивився на Настю.

— Власний розсадник вошей.

Чоловік посміхнувся.

— Ти молодець, тримаєшся! Скажи мені відгадку, бо я вже мізки зламав.

— Щоб дочекатися перемоги, потрібно «перемочь», «пережити» всі біди — «по бєдє» пройтися і перемогти. Ми все переживемо, бо перемагає лише той, у кого більше сили волі та терпіння. Чи не так?

— Звичайно! Ми сильні, все переживемо і винесемо.

— У тебе рана загоїлася? — спитала Настя, торкнувшись розірваної футболки на плечі, де запеклася кров, залишивши коричневу пляму.

— Звичайно! Як на собаці! А ти як?

— Не дуже, але тримаюся. Буває й гірше.

Чоловіків також перевірили за списками і наказали сідати в автобус.

— Жінки наліво, чоловіки — направо! — прокричав охоронець.

— Я кохаю тебе! — Вадим поцілував Настю.

— І я тебе! — встигла сказати Настя до того, як охорона розділила їх.

Їдучи в автобусі, Настя дивилася у вікно і намагалася запам’ятати все, що бачить навколо. Коротка вимушена екскурсія мала залишити їй спогади та враження, які там, у в’язниці, відволікатимуть від гнітючих думок. Вулиці міста були майже порожні. Здавалося, що невидима сила сховала мешканців у надійні місця. Не видно людей на балконах, тільки білизна висить подекуди. Води нема, то яке прання? Поодинокі перехожі несуть у пластикових бутлях воду, зігнувшись від тягаря. П’ятиповерховий будинок зяє розбитими вікнами. Деякі вікна залатані фанерою та плівкою, інші виблискують новим склом. Перед будинком — вирва від снаряду. Уламки асфальту складені поруч охайною купкою. Із-за будинків виглядає, витягнувши довгу шию, підйомний кран. Прогулюється бабуся з онуком, тримаючи його за руку. Стара швидко оминула натовп озброєних людей, які стояли посеред тротуарної доріжки і жваво розмовляли. На крамничках написи: «Зачинено на ремонт», «Вибачте, ми не працюємо» та коротке, без пояснень і визначеності «Зачинено».