— Або від осколків «Градів», — стиха промовила Улянка, кинувши погляд на Геника.
— Якщо «градина» не влучить у цю ямку, — пробурчав Злий. — А де це Малий подівся?
— Пішов матері телефонувати, — сказав Геннадій.
— А що, є зв’язок? — Злий дістав мобільний. — О, є! — радісно вигукнув. — Зараз, хлопці, дізнаємося останні новини.
— Чиї? Наші чи сєпарські? — озвався Кабан.
— Усі, хвилинку! — Злий втупився в екран і за мить повідомив: — Цікаві новини, шановні! У Києві на День Незалежності буде парад. Знаєте, що демонструватимуть? Не вгадали! Військову техніку! Вони там отетеріли, чи що?! У нас тут патрони закінчуються, техніка розбита, її сюди треба гнати, а вона по столиці кататиметься!
— Напевно, так треба, — сказав Мона, позіхнувши, — щоб підняти бойовий дух, показати, що є ще порох у порохівницях.
— Навіщо займатися показухою! — Злий оскаженів. — Бійці гинуть, техніки не вистачає, сєпарські сайти кишать погрозами, що на День Незалежності нам усім тут кирдик, а там парад!
— Чого ти кип’ятишся? — заспокоював Мона. — Може, після параду ця техніка сюди прийде.
— Прийде, — хмикнув Злий, — у свинячий голос.
— Давайте будемо оптимістами, — сказала Уляна. — Нам не можна сваритися між собою.
— А я ні з ким не гризуся, — буркнув Злий. — Мене просто бісить несправедливість. Скільки вже наших полягло? Філософа нема, без нього сумно.
Усі замовкли, згадавши музиканта із Дніпропетровська, який мріяв пізнати нірвану. У Геннадія заболіло в грудях, коли він згадав побратима.
— Досі не можу збагнути, як так вийшло, що хлопці, які були далі від вибуху, загинули, а я — ні, — мовив Геннадій.
— А там і гадати не треба, — сказав спокійно Злий. — Ти впав на землю майже поряд від вибуху, усе начиння снаряду полетіло вгору і навсібіч, а ти опинився ніби під парасолькою, тому тебе не зачепило.
— Навіть барабанні перетинки не полопались, — замислився Геннадій.
— Ти народився в сорочці, — підбадьорив Мона. — Це ясно ще з Майдану.
— Заговорений від куль? — посміхнувся Гена.
— Кожному дароване життя для того, щоб виконати на землі призначену місію, — сказала Улянка. — Поки ми її не виконаємо, будемо жити.
— Тож виходить, що Філософ уже виконав свою місію на землі? — Злий криво посміхнувся. — Одружитися не встиг, дітей не мав, будинок не збудував, хіба що посадив дерево. Це вся його місія?
— Ти зможеш його забути? — Улянка уважно подивилася на хлопця.
— Ніколи!
— Він нас багато чого навчив, — підхопив Геннадій, — змусив задуматися над життям, робити висновки і будувати плани. Життя іноді жорстоке і несправедливе.
— Ось і я про те, а то місія, місія! Ніякої місії нема, живіть, поки живеться. Саме життя навчило цінувати кожну мить. Ось замовкла ворожа артилерія, ми припали до землі, відпочиваємо, майже нірвана! — посміхнувся Злий. — Якби нам ще ту техніку, що на парад виставлять!
— Телефонували знайомі з села неподалік, — сказав Кабан, — ходять чутки, що Іловайськ оточують і незабаром замкнуть кільце, утворивши тут котел до Дня Незалежності.
— Дурня! Ти сам віриш у таке?
— Я ні, — відповів Кабан, — але так кажуть.
— Чув, ніби росіяни перетнули кордон, — докинув Мона. — Якщо це правда, то справи кепські. Звідти вже не сєпари-недоумки прийдуть, а навчені військові.
— Друзі, не вірте всякій маячні! — нервово промовив Злий. — Спеціально вороги ширять чутки, щоб нас залякати. Не на тих нарвалися!
Повернувся Малий і, сховавши в кишеню телефон, сів в окоп. Злий поцікавився, чи вдалося поговорити з батьками.
— Так! — весело промовив хлопець. — Поговорив. Вода є?
— Розумнішого питання нема? — блимнув на нього Злий.
Відпочинок швидко скінчився. Командир взводу передав наказ комбата: поблизу помічені ворожі групи, треба іти в розвідку.
— Будьте обережні, — попередив, — схоже, й справді російські війська увійшли на нашу територію.
Злий взяв на завдання Геника та Уляну.
— А я? — обізвався ображений Малий.
— Ти вже одного разу сходив по яблука, — кинув йому Злий, обтрушуючи землю з одягу, — добре, що яблуко свідоме попалося і врятувало тобі життя.
Розділ 49
Уранці Настя наполягла на виклику лікаря. Її відвели до медпункту, де жінку оглянула лікарка.
— Я не можу жити в таких умовах, — сказала Настя, показуючи сип.
— Дорогенька, що я можу змінити? Чим зарадити? — зітхнула жінка. — Від мене нічого не залежить.
— У камері стійкий запах аміаку, туалети не промиваються.
Читать дальше