Світлана Талан - Повернутися дощем

— Мені потрібен мій телефон, — сказав їй чоловік, — принесіть його, будь ласка.

— Тут не можна користуватися мобільниками, — пояснила вона.

— Але я маю зробити один дуже важливий дзвінок, — наполегливо мовив Сергій Андрійович.

— За кілька днів вас переведуть з реанімаційної у звичайну палату, тоді зможете зателефонувати, — спокійно відказала медсестра.

— Я буду на вас скаржитися.

— Будь ласка, — промовила без жодної емоції дівчина і вийшла, тихенько зачинивши за собою двері.

Сергій Андрійович зітхнув і знову поринув у роздуми. «Якщо я видряпаюсь живим з цієї лікарні, одразу поїду до Богдани, — дав собі обіцянку. — На певний час передам справи довіреній особі, а сам зустрінуся з Богданою, розповім їй про своє життя все, як на духу, про Ніну теж мовчати не буду. Якщо залишився живий, отже, життя дало мені ще один шанс і я повинен ним скористатися».

За два дні Сергія Андрійовича перевели у звичайну палату кардіологічного відділення приватної клініки, але все ще не дозволяли ходити. Набрав номер без вагань, бо мав вдосталь часу, щоб обдумати кожне слово. Він привітався, і жінка одразу впізнала його голос і здивувалася.

— Як твої справи? — спитав він.

— Потихеньку, — відповіла стримано. — На нас звалилася велика біда: загинула онучка Іванка, коли поверталася з Росії додому.

— Співчуваю, — розгублено сказав Сергій Андрійович — почуте зруйнувало план розмови. — А Настя як?

— Настя зі своїм чоловіком була в полоні у бандитів, потім її за обміном звільнили. Повернулася додому й дізналася, що її дитину вже поховали, — пояснила жінка. — Вона сама не своя, і ми їдемо з нею на мою батьківщину. До речі, дякую за гроші, я купила будиночок і двох коней.

— Богдано, нам треба зустрітися і поговорити. Це дуже важливо.

— Вибач, але не зараз. Настя в такому стані, що мені не до розмов.

— Я також зараз не можу, але дай мені адресу, де ти будеш за два тижні, — попросив він.

— Сама не знаю, де буду, — сказала Богдана Стефанівна, — тож подзвони пізніше.

— Прошу тебе, назви мені обидві адреси, — попросив він.

— Навіщо?

— Боюсь втратити наш зв’язок.

— Наш зв’язок? Нас нічого не пов’язує.

— Нас пов’язує спільна донька, я хочу з нею познайомитись.

— Чи не пізно?

— Давай про це поговоримо при зустрічі, а зараз продиктуй мені адреси, прошу тебе.

— Пиши, — сказала стримано і сухо Богдана Стефанівна і продиктувала свої адреси на Львівщині та Луганщині.

Настю з матір’ю зустріли на залізничному вокзалі в Стрию Ганна з чоловіком. Легковиком швидко дісталися до Розгірчого.

— Я й хату нагріла, і їсти вам приготувала, — сказала сестра. — Ви надовго?

— Подивимось, — відповіла жінка і подякувала сестрі за турботу.

Настя мовчки вийшла з машини, огледілася.

— Ходімо, доню, покажу тобі своїх коней, — запропонувала мати.

Мишаста Герда і рудий красень Геракл з цікавістю дивилися на жінок. Герда першою зробила крок назустріч своїй господині, довірливо притулила до неї голову.

— Моя красуне! — схвильовано промовила Богдана Стефанівна. — Я не забула про тебе, ось тобі гостинець!

Жінка простягла долоню, на якій лежав кусочок рафінованого цукру. Кобила торкнулася м’якими губами руки і залюбки захрумала. Геракл теж протягнув голову.

— І тобі є гостинець! — Богдана Стефанівна дала шматочок цукру коню.

— Вони й справді гарні! — сказала Настя й попестила гриви коней.

Богдана Стефанівна залишилася задоволеною. Сусід добре дбав про коней, вони ситі, здорові, чисті, боки аж блищать, гриви гарно підстрижені. Жінки пішли до хати, Богдана Стефанівна розповідала про те, що треба зробити в будинку, але Настя її не чула. Вона стояла біля вікна, звідки виднівся самотній розлогий дуб, а за ним — гори.

— Я вперше бачу справжні гори, — мовила задумливо Настя.

— Це лише передгір’я Карпат.

— Вони мене заворожують і манять до себе.

— Ось настане весна, все навколо зазеленіє і ми з тобою підемо блукати гірськими стежками, — якомога веселіше сказала жінка, — а зараз ходімо їсти. Ганна казала, що приготувала для нас щось смачненьке. Тут усі добре готують, а кухня відрізняється від нашої різноманітністю страв…

— Я зараз не буду їсти, — перебила її Настя. — Я хочу туди.

— Доню, не вигадуй! Там сніг і ніякої краси. Що там зараз можна робити?

— Мамо, ти не розумієш! — Настя повернулася до неї. В її широко розплющених очах був нездоровий вогник, який налякав жінку.