Світлана Талан - Повернутися дощем

Першою взяла слово мати хлопчиків Кульбабок, яка написала заяву про вихід.

— Вибачте, що взяла слово першою, — сказала жінка, — але ми їдемо жити на мою батьківщину, в Західну Україну. Я дякую всім моїм однодумцям і тим, хто був поруч у важку годину. Знаю, що у вас виникло питання чому. Скажу відверто, що я не можу далі жити в місті, де на моїх дверях пишуть непристойності й услід кидають «бандерівка». Для мене таке почути за честь, але я не хочу, щоб знову вночі підпалили двері нашої квартири і діти згоріли живцем. Мій чоловік зараз у зоні АТО, схоже, що надовго. Я не маю роботи, тому жити біля родичів буде легше. Впевнена, що користь своїй країні я зможу принести і на новому місці проживання. Усіх вам благ і слава Україні!

Жінка швидко пішла, а Настя подумала, що ще на одного справжнього, не перефарбованого патріота, стало менше в місті. Керівник організації мала намір оголосити порядок денний зборів, але слово попросила Ліда. Уперше цю жінку Настя побачила на флешмобі, який розігнали тітушки навесні 2014 року. Потім Ліда стала членом їх організації, але з Настею якось не зблизилася, чи то часу було мало, чи просто так вийшло.

— Якщо вже збори пішли не за планом, то я хотіла б порушити питання про членство в нашій організації ще однієї людини, — сказала Ліда і подивилася на Настю.

Погане передчуття кольнуло в груди, але Настя ще не зрозуміла, куди хилить жінка. Ліда дійсно заговорила про неї, згадала, як вона вперше побачила Настю, сказала, що вважала її справжньою патріоткою.

— Але з плином часу все змінилося, — продовжувала пафосно Ліда. — Чи знали ви, що донька Насті була серед ополченців?

— До чого це? — озвався хтось із присутніх. — Настя проявила себе, як справжній патріот, навіть український прапор винесла з окупації. Це справжній подвиг!

— Можна прикриватися і прапорами, і красними слівцями, — зауважила Ліда. — Прошу дослухати до кінця. Ми не можемо беззастережно довіряти людині, яка може виявитися засланим козачком.

У залі зашуміло. Не звертаючи на це уваги, Ліда продовжила:

— Я не виключаю, що Настя могла працювати на ворога, допомагаючи своїй доньці. Потім полон. Нібито. Бо я не впевнена, що Настя з Вадимом були в полоні. Гадаю, їхнє волонтерство було лише прикриттям, насправді вони працювали на ЛНР. Коли щось пішло не так, можливо, недоплатили обіцяне, вони швиденько переметнулися на наш бік. Для правдивості ще й нахабно заявили, що вивезли український прапор. Так чи ні, Насте?

Усе закружляло навколо і під ногами захиталася долівка, коли Настя повільно підвелася, розгублено оглянула присутніх.

— Це неправда, — сказала вона тремтячим голосом. — Як ви можете?..

— Зачекайте, не шуміть! — Ліда підняла руку, заспокоюючи гамір. — Це ще не все. Можливо, Настю направили в наше місто вести підривну діяльність.

— Це нісенітниця! — почулося із зали.

— Але ж Вадим і Настя підписали договір про співпрацю з нашими ворогами, коли були у так званому полоні.

Насті стало зовсім зле. Лише вчора вони з Вадимом давали свідчення в СБУ, і жодна людина про це не знала. Виходить, є витік інформації? І не зовсім правдивої, а перекрученої. Вона задихалася від потоку бруду і неправди, який лився на неї. З шаленою швидкістю одна одну змінювали картинки пережитого жахіття в полоні, і від цього в голові запаморочилося. Ліда ще говорила, але Настя вже нічого не чула. Тонка ниточка з клубка життя, за яку вона вхопилася, враз обірвалася, і тепер вона дивилася на цей несправедливий світ розгубленими очима. Люди кричали з місць, одні на захист Насті, інші підтримали Ліду. За мить збори перетворилися на ґвалт, де ніхто нікого не чув, члени організації хапали зі столу папір і писали заяви про вихід з «Оновленого Сходу».

На Настю вже ніхто не звертав уваги, і вона тихенько, тримаючись за стіну, вийшла надвір. Вітер охолодив палаюче обличчя. Настя побігла додому, простоволоса і розхристана, вона бігла вулицями, ніби намагаючись обмитися під мокрим снігом від того лайна, яке вилили їй на голову. Вона забігла додому і кинулася в обійми матері.

— Мамо, мамочко, я так більше не можу! — сказала вона, важко дихаючи. — Забери мене звідси, прошу тебе!

— Господи! Що трапилося?!

— Я потім тобі все розповім. Скажи, чому так? Чим я завинила перед ними? — Настя трясла матір за плечі.

Богдана Стефанівна дала Насті води. Вона не розуміла, що трапилося, але бачила, що хтось образив доньку і вона у відчаї.

— Ти мене забереш звідси? — спитала Настя.