Світлана Талан - Повернутися дощем

— Чи зможемо? — зітхнув Геник.

— Був би живий Філософ, він би зараз усе по поличках розклав.

— І не кажи, — погодився Геннадій. — Часто його згадую. Як він там? — Геник подивився вгору. — Чи пізнав нірвану?

— Чомусь згадав його слова: «Можливо все. На неможливе потрібно більше часу».

— Це не його слова, — зауважив Геник, — так сказав Ден Браун.

— Мені до дупи, чиї це слова, — буркнув Злий. — Я почув їх від Філософа.

— Пам’ятаєш, як він казав: «Якщо ти відчуваєш, що здався, згадай, заради чого ти тримався до цього»?

— Ось і тримаємося! — Злий з силою розтоптав недопалок і пішов геть.

Насті подзвонила Валентина і запросила на засідання організації «Оновлений Схід»:

— Будь-ласка, приходь, ми всі будемо раді тебе бачити.

— Гаразд, — погодилася Настя.

Збори мали відбутися о шістнадцятій годині, та вона вийшла на годину раніше, бо хотіла пройтися пішки. Погода була погана для прогулянки: падав мокрий сніг, сильний північний вітер проймав до кісток, під ногами чвакало і взуття провалювалося крізь шар неприбраного снігу. Настя підняла комірець куртки, але його безжалісно шарпнув вітер і сипонув в обличчя колючі краплини. Вона вже пошкодувала, що пішла пішки, коли поряд пригальмував легковик. Скло автівки повільно сповзло, і Настю покликав Сашко Гримайло. Вона полегшено зітхнула і сіла в тепле й затишне авто.

— Рада тебе бачити! — сказала Настя й прикусила язика. Вона геть забула, чи на «ти» з ним, чи на «ви», але було вже пізно. — Тебе звільнили з полону — хоч одна добра новина.

— Я теж радий тебе бачити, — посміхнувся Сашко. — Як ви там вижили?

— Якось вижили, тепер на рідній землі.

— Як Вадим?

— Зустрінетесь, він сам розкаже.

— Навряд чи ми побачимося найближчим часом. Ми з родиною їдемо звідси, — пояснив Сашко.

— Куди? Чому? — здивувалася Настя. — Ти вже не займатимешся звільненням наших з полону? Невже тебе там зламали?

— Насте, у мене мало часу, але я спробую тобі пояснити. Я продовжуватиму займатися обміном полонених, але вже не тут, а в іншому місці. Моя сім’я налякана тим, що з нами відбулося. Дружина й теща щодня трусяться від чуток про повернення ополченців, важко жити у постійному напруженні. Вони хочуть спокійного життя, звичайного, мирного, хочуть впевненості в завтрашньому дні. Я вже нікому не вірю і ні в чому не впевнений — кажу тобі відверто. Я пристав на їх пропозицію і погодився продати тут житло і переїхати в Одеську область.

— У мене склалося враження, що ти злякався.

— Думай, що хочеш, але повернувшись з полону, я був вражений тим, що нічого у нас не змінилося. Вразило те, що при владі ті самі люди, вулицями спокійно ходять ті, хто допомагав бойовикам на блокпостах, мешканці чекають повернення «наших рєбят» і не соромляться цього.

— Але ж не всі, — заперечила Настя.

— Так, не всі. Але я хочу жити серед собі подібних! Не затикати ж вуха, коли чуєш проросійські розмови? Вступати в полеміку — марна справа, там вата у головах. Це постійно дратує і виводить із рівноваги. Навіщо мені це? Краще жити там, де цього нема.

— Бути патріотом серед собі подібних легко, — сказала Настя. — У Львові, наприклад, патріотам легше, бо там більшість їхні однодумці. Бути патріотом у Сєвєродонецьку серед їх купки — важко. Ти просто тікаєш від труднощів.

— Я не перестав бути патріотом, — сказав Сашко, — я лише змінюю місце проживання. Тебе куди підкинути?

— До кав’ярні «Затишок».

Жінки щиро зраділи Насті, бо після обміну полоненими на мосту ще її не бачили. Настя зігрілася чашкою кави і розповіла про розмову із Гримайлом. Валентина сказала, що Сашко вже не перший патріот, який не витримує духу сєпаратизму в місті, задихається від його смороду і покидає Сєвєродонецьк.

— У мене самої думки виїхати звідси з’являються чи не щодня, — зізналася Валентина, — а потім охолонеш, все обдумаєш і розумієш, що так, тут нелегко, іноді навіть бридко, але як покинути своїх синочків-солдатиків? Зрадити їх і тікати світ за очі, шукаючи теплішого місця? Не можу так. Втішаю себе думкою, що як тільки відсвяткуємо перемогу, так одразу поїду на свою батьківщину, на Чернігівщину.

— А поки, дівчата, нас чекають справи, — сказала Ольга. — Ми накидали план роботи на найближчі два місяці, оприлюднимо на зборах.

— Треба подумати, може, і я щось вагоме запропоную, — сказала Настя.

Найбільше Настя побоювалася, що на зборах заведуть розмову про загибель Іванки, але члени організації тільки привіталися з нею і поздоровили з поверненням.