Світлана Талан - Повернутися дощем

Не змогла. Чому? Де поділася її емоційність і здатність до боротьби? Вона зламана, як квітка, котра ще хоче жити, але розуміє, що стебло зламане і вона ніколи не зможе розкрити свої пелюстки назустріч сонцю.

— Насте! — покликала її продавчиня, яка працювала поруч з Алісою. — А я тебе впізнала, хоча ти так змінилася. Воно й зрозуміло: полон, потім таке горе. Співчуваю.

— Дякую, — сказала Настя і спитала, як справи.

— Ми обурені, — розповіла жінка. — Благодійна організація видала нам чеки на гуманітарну допомогу і для цього обрала найдорожчий супермаркет. Ну чи не нахабство?!

Настя нічого не відповіла. Вона знала, що ця жінка та її сусідки мали проросійські погляди, за що після звільнення міста їх забирала на кілька днів служба безпеки, і тепер жінки стояли на ринку надуті, мов сичі на негоду. Їм пропонують гуманітарну допомогу, а вони ще й обурюються. Раніше б Настя в очі їм сказала все, що думає.

— А ми щойно Алісочку згадували, — мовила жінка іншим тоном. — Гарна жінка була, добра.

— Чому була? — не зрозуміла Настя.

— А ти… нічого не знаєш?

— Що я повинна знати?

— Нема вже ні Аліси, ні її чоловіка. Царство їм небесне!

Настя не простилася, швидко пішла додому. Схоже, що на кухні була мама, там брязкав посуд і щось смажилося на плиті.

— Мамо, що трапилося з Алісою? Чому я нічого не знаю? — спитала Настя з порогу.

— А коли я могла тобі розказати, доню? — виправдовувалась Богдана Стефанівна, витираючи руки. — Якби й розказала, ти б мене не почула.

— Мамо, вибач. Я хочу знати правду, — попросила Настя, взявши матір за руки.

Коли Настя почула розповідь про загибель Аліси та її чоловіка, то стиха сказала чи то до матері, чи до себе:

— Як жити далі? Нема Руслана, а тепер ще й Аліси.

Вона підвелася і пішла до вікна так, ніби їй на плечі звалили непосильну ношу, яка тягне плечі донизу.

— Мій Самотній Голубе, — почула Богдана Стефанівна, — зачекався на мене. Скажи, скільки ще втрат чекає на мене? Не знаєш? І я не знаю, але якщо буде ще одна, я не витримаю. Ти мене розумієш?

Геник повернувся до побратимів. Дивно, але тут, де кожної миті чатує небезпека, він відчув полегшення. Та й дихалось вільніше, ніж у рідному мирному місті. Може, з ним щось негаразд? Усю дорогу Геник розмірковував, чому одні спокійно п’ють пиво і гуляють з дівчатами у той час, коли в інших пальці примерзають до автоматів. А ще тут дівчата, які не люблять, щоб їх жаліли чи вирізняли. Вони в зоні АТО задля того, щоб їхні ровесники спокійно відпочивали? Така несправедливість ранила душу, ніби на відкриту рану сипали сіль. Геник подумав, що навіть по закінченню війни ділитиме чоловіків на дві категорії: ті, що були там, і ті, що тут. Напевно, ніколи не зможе стерти цю лінію розмежування, як ніколи не забуде тих, хто залишився обнімати землю, захищаючи її від ворога. Важко не злитися на тих, хто не знає, який важкий бронежилет, як спати на карематі, їсти замерзлий хліб і бачити смерть друзів. Щоб не дати ненависті заполонити душу, думав про тих, кого насправді він з побратимами захищає: ні в чому не винних дітей, жінок, старих, свою родину і майбутніх дітей. Заради них він повернувся і стоятиме до останнього. А ті юнаки, які відігрівають боки в теплих ліжках, нехай живуть і далі. Ось тільки з якою совістю? Принаймні, він знатиме, що його совість не заплямована. А ще він тут заради кохання, коротко стриженого, в камуфляжі, з автоматом за плечима і почервонілим на морозі носом, що дивиться гарними волошковими очима, а в них — щастя.

— Привіт, моя кохана! — говорить Геннадій і торкається гарячими губами кінчика холодного носа.

Йому хочеться загорнути її у свої обійми, як у теплу ковдру, зігріти, розцілувати щічки і не відпускати від себе довго-довго. Улянка не питає, чому він повернувся раніше — терпляче чекає, поки сам розповість, лише дивиться закоханими очима, а в них стільки любові, що до самого неба вистачить.

— Мені тебе не вистачало, — каже Геннадій, хоча хочеться сказати багато-багато теплих, як літній день, слів, але не зараз, коли вже висипали назустріч друзі.

Вони тиснуть йому руку, їхні долоні шорсткі, з мозолями, у ранках і з брудом під нігтями, але ті потискання справжні, а слова «Привіт, чортяко!» сприймаються як найщиріше вітання друга. Він тут! Він з ними!

— Радий вас усіх бачити! — говорить Геннадій, намагаючись охопити поглядом кожного побратима, бо знає, що може бачити зараз, а за хвилину…

— Тебе в бліндажі чекає сюрприз! — загадково каже Злий.