Світлана Талан - Повернутися дощем

Життя виявилося занадто жорстоким. Навіщо їй було дарувати щастя материнства? Можливість прикласти дитину до грудей, не спати ночами біля дитячого ліжка, радіти першій посмішці, несміливому кроку, проводжати до школи і мріяти про майбутнє? Лише для того, щоб обірвати все по живому, так жорстоко, в одну мить? Робота, робота, робота. Мізерна зарплатня, яку вона вважала достойною, не дозволяла ані добре жити, ані харчуватися, не вистачало на відпочинок. А ще була мрія купити Генику власне житло. Скільки років вона тішила себе такою мрією? Багато. А в той самий час спливало її життя, проходило повз неї, а вона, не помічаючи, пливла за течією, тішачи себе нездійсненними мріями. Іванна більше часу проводила з бабусею, ніж із мамою. Здавалося, так зручно: дитина доглянута, нагодована, тож можна працювати по дві зміни. Гадала, що їхня родина в кращому становищі, ніж багато інших сімей, де не було бабусь, а у дитсадки черги на кілька років. Так жили і живуть багато родин, знімають квартири, навіть без надії колись її придбати, гадаючи, що й так щасливі. А в той самий час спливає непомітно їхнє життя. Від самого народження людини починається зворотний відлік, і кожен прожитий день наближає її до смерті.

Чи думала вона про це, коли дихала отруйними хімічними речовинами на заводі, полишивши доньку вдома зі свекрухою? Звичайно, що ні. В той час, коли мусила бути зі своєю дитиною, вона працювала, а смерть уже потирала руки, спостерігаючи за Іванкою. Можливо, все склалося б інакше, якби вона проводила більше часу з донькою. Можна було б не лише нагодувати дівчинку та вдягнути, а й виховати по-іншому. Тоді б Іванка не піддалася ворожій агітації, не пішла б воювати і була б поруч.

Жахлива несправедливість життя. Та що тепер дорікати, коли сама проґавила дитину і тому винна в її гибелі. Як з цим жити? І чи варто? Не повинні діти відходити в інший світ раніше від своїх батьків — такий закон природи, але життя жорстоке і непередбачуване. Її тіло живе, а душа померла. Марно Вадим намагався до неї заговорити, а мати плакала. Байдуже. Ніхто не зможе зрозуміти матір, яка втратила свою дитину, хіба що така сама жінка. І раптом заплакало небо дощем. Потічки сліз на шибці розмили силуети за вікном. Настя тяжко зітхнула. Навіть небо ридало, а вона не мала сліз.

— Я хочу до неї, — промовила хрипко, чужим, незнайомим голосом. Це були перші слова за останні дві доби.

— Що?! Що ти хочеш, люба? — кинувся до неї Вадим.

— Відвези мене на кладовище. Хочу до Іванки.

Вадим розгубився. Він уже хотів викликати лікаря, але Настя заговорила. Чи виконати її бажання, чи буде гірше?

— Я в нормі, — ніби прочитавши його думки, сказала жінка. — Допоможи мені вдягнутися. Йде дощ, а вона там сама.

Заплакане похмуре небо висіло над невтішною матір’ю, яка, похитуючись, підійшла до могили доньки, поцілувала її портрет. На неї дивилася усміхнена й щаслива дівчинка, не та зухвала сміливиця з автоматом на блокпосту, а мила й добра, якою була до того, як люди закликали війну на свою землю: «Путін, прийди! Введи війська!» Вадим мовчки стояв позаду, тримаючи над Настею фіолетову парасольку. Подумки жінка привіталася з донечкою, попросила у неї пробачення за те, що не догледіла і винна в усьому.

— Чому вона не поруч з бабцею? — спитала Настя.

Вадим зрозумів, що Насті важко вимовити слово «похована», і відповів, що біля свекрухи не було місця.

— Так, звичайно… Свекруха залишила собі місце біля свого чоловіка. Ніхто не думав, що так вийде.

— Людина не знає, що чекає її попереду. На жаль.

— Колись я дуже любила поезію. Це було в тому, іншому житті. Послухай, що написав Леонід Закордонець.

— Поїхали додому, — сказав Вадим. — Ти застудишся.

— Байдуже.

— Я змок і можу захворіти.

— Тоді поїхали.

Настя поцілувала портрет. А небо ридало, поливаючи слізьми світлину Іванки, обціловуючи її потічками…

— Генику, синку, розкажи мені, як все було, — попросила Настя сина, коли він, дізнавшись про повернення матері, взяв на кілька днів відпустку.

Геннадій сів поруч, обняв матір за плечі. Її було важко впізнати: схудла, синці під очима, осунуте бліде обличчя, у погляді — лише сум і біль.