Світлана Талан - Повернутися дощем

— Іванка поверталася додому, — сказав він, — і загинула дорогою.

Геник обманював, бо правда могла добити матір, до того ж він дав слово сестрі і повинен дотримати.

— Знаю, — тихо промовила Настя. — Розкажи подробиці.

— А чи варто?

— Мені це важливо. Хочу знати, що моя дівчинка бачила востаннє, що сказала.

— Повертаючись з розвідки, я трохи затримався, а хлопці пішли вперед.

— Тобто був бій, ви відстрілювалися і ти… Навіть ти міг її убити?

— Ні, мамо, все було не так. Іванка добиралася попуткою, їхала з водієм, а вантажівка наїхала на міну. Я почув вибух, побіг туди і знайшов поранену сестру, — розповів він заздалегідь придуману легенду.

— Водій також загинув?

— Ні.

— Вона… ще була жива?

— Так. Іванка дуже зраділа, коли мене побачила. Я намагався їй допомогти, але поранення були надто важкі.

— Що вона сказала?

— Згадала дитинство і просила передати тобі її вибачення.

— Так і сказала?

— Вона шкодувала про свої вчинки, а ще просила передати, що дуже тебе любить.

— Ти не вигадуєш? Так і сказала? — Настя пильно подивилася в очі.

Геннадій витримав її погляд, поцілував у лоба і повторив:

— Мамо, Іванка передала, що дуже тебе любить і що ти найкраща мати.

— Дякую.

Кому було адресоване «дякую» — важко зрозуміти, але Генику здалося, що мати, почувши про каяття доньки і слова про любов до неї, з полегшенням зітхнула. Він намагався ще поговорити з матір’ю, відволікти її від сумних думок, але марно. Вона сховалася від світу за бетонною шумонепроникною стіною: скільки не стукай — все одно не почує.

— Мамо, я піду до Дениса, — сказав він.

Настя мовчки дивилася у вікно, за яким був інший світ, чужий для неї, жорстокий і навіть ворожий.

Геник зустрівся з Денисом, і, щоб не мерзнути на вулиці, вони пішли в кафе, поговорити за чашкою кави. У приміщенні було тепло і затишно. Тихо грав російський шансон. Гена сподівався, що тут хоч щось змінилося і він почує принаймні одну пісню українською. Марно, схоже, що тут жили далеким минулим, коли були популярні Успенська, Токарев і Кучин. Денис жалівся на малий виторг та високі ціни, а дітям стільки всього треба. Його дружина налякана обстрілами і досі здригається, коли чує віддалені розриви. Денис говорив, а Геннадій думав про те, що останні півроку не лише кардинально їх змінили, але й віддалили один від одного. Раніше, коли вони зустрічалися, знаходилося безліч цікавих тем для нескінченних розмов, а зараз він відчував, що бесіда не клеїться і говорять вони, аби лише не мовчати.

— А як там у вас у зоні АТО? — нарешті спитав Денис.

Геннадій міг би розповісти про Філософа, що так і не пізнав нірвану, пішов в інші світи, забравши з собою великий багаж знань, якими не встиг скористатися на цьому світі, але частинку своєї філософії лишив у спадок кожному з товаришів. Чи про Грушу, якому нікуди повертатися, якого ніхто не чекає, або про Малого, який не встиг закохатися або принаймні переспати з жінкою. Багато чого можна було розказати, але він не хотів цього робити, бо знав: Денис його не зрозуміє. Геник був вдячний йому за підтримку і допомогу на похоронах сестри, але відкривати душу не мав бажання, бо відчути, що означає розмовляти з побратимом, а за мить бачити його недвижиме тіло, зможе лише той, хто був там.

— Воюємо, стріляємо, — Геннадій натягнуто посміхнувся. — Нічого цікавого.

— Гине багато?

— Смерть приходить не стукаючи, не питаючи дозволу, забирає кращих.

— Шкода хлопців.

— Так.

У кав’ярню голосно завітала юрба юнаків. Геник відзначив, що всі вони призовного віку, здорові та щасливі. Хлопці зсунули докупи два столики, замовили пиво. За кілька хвилин до них приєдналися дівчата, гарно вбрані, з макіяжем на задоволених і безтурботних обличчях. Гена спробував уявити серед них Улянку і не зміг. Вона не вписувалася в їхню компанію — зосереджена, зі слідами втоми замість косметики на лиці, з почервонілими від морозу руками і мозолем на пальці від курка, з натертими плечима від ременя СГД.

Під час розмови Геник кидав погляди на шумну компанію і ловив себе на думці, що юнаки мимоволі дратують його. Малий був ще молодшим за них, а вже загинув, тоді як вони радіють життю, залицяються до дівчат та п’ють пиво. Чому вони тут, а не на фронті? Чи їм байдуже, що таких, як вони, щодня везуть додому в трунах? Так хотілося підійти і спитати: «Хлопче, що ти скажеш своїм дітям, коли спитають, де ти був під час війни? Збрешеш, що був непридатний до служби? Чи розкажеш правду про те, що пив пиво, сидів у теплі, поголений і напахчений парфумами, ситий у той час, коли ровесники давилися мерзлою тушонкою?»