Світлана Талан - Повернутися дощем

— Усе буде за годину, — пообіцяли товариші.

Геник відмовився від супроводу товаришів. Він знав, що потрібно сповістити рідних.

Кілька разів брав телефон і ніяк не міг сказати бабусі про смерть сестри. Мати мусили ось-ось звільнити. Залишався батько. Геннадій набрав його.

— Що ти хотів? — почув він замість вітання.

— Готуйся до похорону, — відповів Геннадій. — Іванка загинула. Я її везу.

— Що?!

— Потім усе поясню, — Геннадій натис відбій.

Водій бачив, що Геннадій ніяк не наважиться зробити ще один важливий дзвінок, і запропонував свою послугу.

— Я сам.

Геник почув голос бабусі й привітався.

— Як ти? Де зараз? — спитала Богдана Стефанівна.

— Бабуню, ти в нас сильна, я знаю, — почав він.

— Що?.. Що трапилося?

— У нас горе. Іванка загинула, — випалив на одному подиху.

Він чув, як зойкнула і розплакалася бабуся, намагався знайти слова втіхи, але сам був розбитий і пригнічений.

— Про похорони не турбуйся, — сказав онук, — мої друзі про все подбають, лише треба буде потім з ними розрахуватися.

Геннадій зв’язався з Денисом і попросив його все організувати. Дорогою він думав про те, скільки смертей побачив. Скільки часу знадобиться, щоб скинути з себе цей тягар? Чи зможе він хоча б через роки зізнатися Улянці в тому, що вбив Якова? Чи колись розповість матері правду про сестру? А своїм майбутнім дітям про вбитих ним ополченців? Чи все це потрібно тримати в собі до скону?..

Валя за звичкою ввімкнула комп’ютер, знайшла стрічку новин. Заварила каву, бо знала пунктуальність Олі, яка мала ось-ось під’їхати. Ольга закупила чергову партію берців для бійців і хотіла зустрітися з Валентиною до від’їзду.

Щойно Валентина поставила на стіл чашки, увійшла Ольга.

— Тобі б директором бути, — посміхнулась їй Валентина, — ні на хвилинку не спізнишся!

— У всьому люблю порядок, — сказала Оля і привіталася.

Подруги випили каву й одразу припали до комп’ютера. У першу чергу дізналися про кіборгів, які вели бої за донецький аеропорт, потім передивилися новини з лінії фронту.

Жінки з обуренням коментували новину з української території, з Новопскова, де був зірваний і розтоптаний прапор України.

— Де наша прокуратура?! Куди дивиться служба безпеки?! — із запалом говорила Валентина. — Доки кляті сєпаратисти будуть з нас знущатися?!

— Я ще можу змиритися, що в нас не було світла у південній частині Луганщини, — підтримала її Ольга. — Можу якось зрозуміти ватників, які питають, чому не дали Януковичу допрацювати свій строк, але не вірю, що не можна знайти ту наволоч, яка зриває державний прапор! Нехай що хочуть мені кажуть, але не можна допускати такі випадки!

— Згодна, — вже спокійніше сказала Валентина. — Є ще одна новина.

— Кажи вже! — видихнула Ольга.

— Знаєш, де зараз скотиняка, яка погрожувала мене відправити на підвал, а потім ще й обстріляла кав’ярню? Ніколи не здогадаєшся! Служить у лавах української армії. Так-так!

— Приїхали! Ось тобі і справедливість.

— І це ще не все! Солдатики мені розповіли, що та наволоч служить коригувальником у нашій армії, бо має досвід.

— Він же запроданець! Ось звідки беруться зрадники! Треба все розповісти органам!

— А докази де? Я натякнула, але реакція нульова.

— Весело ми живемо! — зіронізувала Ольга. — З середини жовтня маємо нового губернатора, підрозділи Луганської ОДА перенесли в наше місто, а змін на краще не помітно. Може, ми поспішаємо з висновками? Намагаємось прискорити події?

— Не знаю, Олю, — Валентина стенула плечима. — Давай не говорити більше про погане.

— А що у нас втішного?

Подруги згадали Настю, яку повинні були обміняти з дня на день, пожурилися і поспівчували Богдані Стефанівні, яка змучилась чеканням.

— О! Легка на спомин! — сказала Валентина, побачивши ім’я Настиної матері на мобільнику, який озвався. — Добре, скоро буду, — відповіла.

— Куди ти?

— Олю, ти можеш відкласти поїздку на один день? Богдані Стефанівні потрібна допомога: сьогодні похорони її онуки Іванки.

Рано-вранці відчинилася камера.

— З речами на вихід!

— Уже вкотре? — зітхнула Настя. — Дайте п’ять хвилин на збори.

— Гаразд! — і охоронець зачинив двері.

Вони збиралися для повернення вчетверте. Передусім Настя дістала прапор і сховала під футболку. Робила вона це вже не криючись від сусідів по «гуртожитку».

— Не боїшся, що хтось тебе здасть? — спитав Жулік.