Світлана Талан - Повернутися дощем

— Дякую! І йому від мене вітання.

— Аллочко, наше сонечко! Ми з татом тебе дуже-дуже любимо!

Алла хотіла сказати, що вона також їх дуже любить, але зв’язок раптово перервався. Дівчина спробувала набрати номер матері, але не вийшло. Вона виклала фарш на тарілку і спробувала ще раз подзвонити матері, але марно. Кілька разів вона набирала номер батька — те саме. Алла зітхнула. Шкода, що не вдалося договорити до кінця, але зникнення зв’язку — не дивина, і вона взялася готувати обід.

Коли повернулася тітка Катерина, Алла вже накрила на стіл.

— Яка ти молодчина! — сказала жінка, роздягаючись.

— Ще й домашні завдання виконала! — похвалилася Алла.

— Мама не дзвонила?

Алла не встигла відповісти, як задзвонив її мобільник.

— Незнайомий номер, — розгублено промовила дівчина. — Дивно.

Алла відповіла на дзвінок й одразу сіла на диван. Її очі розширилися від почутого, вона зблідла і, відчайдушно скрикнувши: «Ні! Не може бути!», розридалася.

— Що?! Що трапилося?! — кинулася до неї жінка.

Дівчина не могла говорити і простягнула їй телефон.

— Як це трапилося? — спитала жінка за хвилину. — Коли можна приїхати?

Катерина Максимівна дізналася, що мати й батько дівчинки загинули. Вони стояли на зупинці, коли танк ополченців в’їхав у натовп людей. Жінка напоїла дівчинку заспокійливим і сказала, що потрібно забрати тіла з Луганська і поховати.

— Щоб були поруч з Іваном? — спитала Алла.

— Дитинко, напевно, поруч поховати не вийде, бо там уже чиїсь могили, — сказала жінка, обнявши Аллу. — Твої батьки зустрінуться з Іваном на небесах. Ми зателефонуємо бабусі Богдані, нехай вона приїде до тебе.

— Навіщо?

— Я сьогодні встигну добратися до Луганська автобусом через Алчевськ, — сказала Катерина Максимівна, — це набагато довше, п’ять годин у дорозі і двадцять чотири блокпости наших і бойовиків. Назад зможу виїхати лише завтра, а ти не повинна стільки часу лишатися на самоті.

— Я справлюся.

— Ні, нехай вона побуде з тобою, а завтра зранку ви займетеся підготовкою до похорону, — наполягала жінка. — Вона знає, що робити, гроші я вам залишу. Аллочко, тобі рано довелося стати дорослою, але я вірю, що ти впораєшся.

Катерина Максимівна не стала травмувати дівчину, розповідаючи подробиці. Треба отримати довідку про смерть не з печаткою ЛНР, а з українською, аби закрити питання кредиту раз і назавжди через смерть позичальника та поручителя.

Геник вийшов із лісосмуги. На руках у нього — тіло сестри, перед ним — дві дороги: ліворуч, за кількасот метрів, свої бійці, праворуч — село. Він з хвилину постояв у роздумах і повернув праворуч.

Він увійшов на крайнє подвір’я, поклав тіло дівчини на ґанок, постукав у двері. Вийшла жінка, запнута біленькою хустиною, витерла руки фартухом, привіталася і зойкнула, побачивши скривавлений труп.

— Це моя сестра, — сказав Геннадій. — Її вбили. Вона була на боці ополченців.

— Господи! — жінка перехрестилася.

Вона не стала влаштовувати допит — усе одразу зрозуміла, побачивши нашивку на рукаві Геннадія.

— Занось її до хати, — сказала.

Жіночка хутко поставила в один ряд кілька табуреток, щоб покласти дівчину.

— Яке горе, — зітхнула вона. — Така молоденька і гарна… Клята війна!

— Можна зняти з неї камуфляж і спалити?

— Звичайно!

Жінка відчинила шафу, дістала блакитну сукню.

— Це я купувала на подарунок своїй невістці, — пояснила, — вона не ношена, нова.

— Залиште. Знайдіть щось інше.

— Ні, мій син пішов воювати за Новоросію, а невістка мене зненавиділа за те, що підтримую іншого, старшого сина — він воює під Донецьком в українській армії.

— Ось чому ви все одразу зрозуміли.

— Війна розбила родини, але рідна кров… Я щодня молюсь за обох синів.

Геннадій вкинув у грубку камуфляжний одяг сестри, трохи подумав і віддав полум’ю її посвідчення бійця армії невизнаної ніким ЛНР, український паспорт поклав до своїх документів.

— Я викличу фельдшера, нехай видасть довідку про смерть, — сказала жінка.

— Як…

— Не переймайся, хлопче. Скажу, що племінниця їхала до мене і потрапила під обстріл. Зараз покличу сусідку, обмиємо дівчину і вберемо, а ти йди надвір, покури.

Геннадій зателефонував своїм побратимам і сказав, що затримався, бо випадково натрапив на труп щойно загиблої сестри. Хлопці пообіцяли негайно зв’язатися із командиром і оформити йому відпустку.

— Мені потрібна машина і труна, — сказав Геннадій.