Світлана Талан - Повернутися дощем

За десяток кроків до вирви Геник побачив сєпаратиста з ворожою нашивкою на рукаві. Людина корчилася від болю, підтягала під себе ноги, стогнала, потім на мить завмирала і знову піднімала руку із тканиною.

— Агов! Сам вийдеш чи допомогти? — крикнув хлопець, зупинившись неподалік.

— Допомо… — прохрипіла поранена людина і, зібравши останні сили, перекотилася на іншій бік. Живіт і груди були червоного кольору.

Геник відзначив, що поранення серйозне, і спустився у вирву.

— Живий? — спитав.

Чоловік відірвав голову від землі й зустрівся з Геннадієм поглядом. У нього захиталася земля під ногами.

— Ти?! — вирвалося.

У середині листопада Настя вже не так чекала звільнення, як раніше. Тричі вони з Вадимом готувалися, а обмін з незрозумілих причин зривався. Після останнього разу Настя вирішила не зациклюватися на очікуванні, яке ставало дедалі нестерпнішим, і відпустити ситуацію.

— Усе, — сказала вона Вадимові, — більше збиратися й тремтіти не буду. Рано чи пізно обмін відбудеться, хай буде як буде.

Вадим погодився. Недавно він мав змогу поговорити з чоловіками-афганцями, які займалися обміном, і вони його запевнили, що все буде добре. Розмова відбувалася в присутності ополченців, тому причин зриву він не дізнався.

Кілька останніх днів Настю і Вадима разом з іншими полоненими посилали чистити вулиці від снігу.

— Шкода, що тебе не відправляють більше прибирати приміщення, — сказав Вадим.

— Нічого страшного, — Настя посміхнулась, — хоч свіжим повітрям подихаю.

Насправді, жінці було важко. Брудний злежаний сніг за ніч підмерзав, узявшись важкою льодяною брилою, яку чоловіки спочатку розбивали ломами, а потім жінки вантажили уламки на візки. Навчившись у будь-якій ситуації знаходити позитив, Настя вирішила, що не все погано. Їй дійсно бракувало свіжого повітря, тож тепер була змога ним подихати. Втішала думка, що прапор у неї і тепер не бачить щодня Філіна, хоча вона поборола страх перед ним і більше не тремтіла при зустрічі. До того ж Вадим був поруч з нею, і це було приємно.

— Диви, вночі був морозець, а зараз пішов дощ, — сказала Настя, коли після обіду зненацька полило, як із відра.

— Може, досить на сьогодні? — звернувся до охоронця Вадим. — Люди геть мокрі.

— Наказу повертатися не було, тому прибирайте.

Дощ не вщухав. З низьких темних хмар на людей нескінченним потоком лилися косі холодні струмки. І раптом у небі щось блиснуло.

— Блискавка?! — Настя підвела голову.

Небо грізно гримнуло, ніби розгнівавшись на людей. За першим розкатом загриміло ще раз, а потім ще.

— Це не на добро, — сказала жінка похилого віку. Вона примружила очі, подивившись вгору, ніби намагаючись зрозуміти, чому відбувся збій. Вона похитала головою. — Буде горе.

У Насті шпигонуло серце, і вона сполотніла, злякано подивилася на розгніване небо.

— Горе, — прошепотіла.

Вадим побачив, як затремтіли її губи і від жаху розширилися очі, та обійняв її.

— Чому ти злякалася? Це не вибухи, лише грім.

— Буде горе, велике горе, — промовила вона, ніби не почувши слів Вадима.

Він пригорнув до себе Настю і відчув, як вона тремтить.

— Люба, заспокойся. Яке горе? Ти віриш у забобони?

— Вона сказала «Буде горе», і я це знаю, — Настя подивилася на Вадима широко розплющеними очима.

У них Вадим побачив непідробний страх і поспішив її заспокоїти. Але Настя вже впала в істерику.

— Я знаю, знаю, знаю! Трапилося нещастя! Велике горе! — кричала вона і пручалася, намагаючись звільнитися від Вадима, який тримав її, обхопивши двома руками. — З ким? З мамою? Геником? Іванкою? Вадиме, скажи мені! Благаю!

— Люба, то все нерви, — промовляв він, — ми занадто довго чекали обміну, ти була в напруженні, тому грім злякав тебе. Він не здатний вплинути на події.

— Ти… Ти мені не віриш! — Настя вирвалася з його обіймів. — Трапилося щось непоправне!

— Горе прийшло, — промовила знову та сама жінка і наклала на груди хрест.

— Замовкніть! — гримнув на неї Вадим.

— Вона не винна! — кричала Настя. — Я відчула, серце не бреше! Прийшло горе!

— Повертаємось назад! — дав команду охоронець.

Вадиму вдалося завести Настю в автобус. Вона притислася до нього і ридма ридала цілу дорогу. Їй викликали лікаря, яка одразу поставила діагноз «Нерви!», накапала у склянку з водою крапель і дала їх Насті.

Усю ніч Настя тихо схлипувала, дорікаючи Вадимові, що він їй не вірить.

— Ну звідки ти можеш знати, що з рідними трапилося лихо? — спитав він пошепки.