Світлана Талан - Повернутися дощем

— Якби ще й зарплатня була золотою, — пожартував лікар. — Хай щастить, герою! Я побіг — чекають поранені.

У палаті Геника було ще два ліжка. В одному з поранених, чи не суціль забинтованому, він упізнав Грушу.

— Ти Груша? — спитав.

— Мумія єгипетська, — озвався той. — Так, я — залишки колишнього Груши.

— У нас є спільний знайомий — Злий.

— А-а-а! — протягнув Груша. — Так, Злий мій земляк. Ми з ним зі Свердлівки, що на Луганщині, хоча до війни не були знайомі. Він мені іноді дзвонить. А ти?..

— Сєвєр. Пам’ятаєш, ви зі Злим йшли на завдання, коли ми з тобою бачилися востаннє?

— Так-так! Згадав, — сказав Груша. — Як тебе звати? Тут більше на ім’я, ніж за позивними. Я — Гриша.

— Геннадій. Мене перевели з реанімації, — пояснив він, — отримав поранення під Іловайськом.

— А я… сам знаєш, як воно було. Тепер від колишнього бійця залишилась тільки частина. Нема одного ока, однієї нирки, половини печінки та кишківника, пальців на правій руці, а решта на місці. Чим не боєць?

— Навіщо ти так?

— А як?! Скажи мені, Гено, як мені жити далі? Куди податися? Моє місто під окупацією, а я навіть не людина, а так, її половинка, яка нікому не потрібна. Чому життя така несправедливе? Навіщо я лишився живий? На муки собі й рідним?

— Якщо лишився живий, отже, так потрібно, — сказав Геннадій, — ти ще не виконав свою місію на землі.

Геник не знав, що казати в таких випадках. Він добре розумів Григорія, бо сам ще кілька днів тому не знав, як буде жити і чи буде взагалі, якщо ампутують ногу. Він думав, які слова дібрати, щоб втішити зневіреного хлопця, напружував пам’ять, та марно. Він уявив себе на місці скаліченого побратима і зрозумів, що думав би так само на його місці.

— Гришо, я справді не знаю, як тобі жити, — зізнався Геннадій. — Втішати, що все добре, — не можу, але знаю одне: жити потрібно, бо життя… воно одне, іншого нема. Сам недавно не знав, що зі мною буде, але для себе вирішив, що коли ампутують ногу, то покину свою дівчину, аби не бути їй тягарем на все життя.

— Ти про Улянку?

— Так.

— Гарну дівку відхопив!

— Так, мені пощастило. До речі, як там Злий?

— Нормально, воює. Перемир’я, чорти б його побрали! Кожен день везуть «двохсотих» і «трьохсотих», як і раніше!

— Яке перемир’я?

— Ти що, з неба впав?! — Гриша подивився на нього здивовано. — А! Та ти ж з реанімації до нас спустився! — посміхнувся. — Повернутися звідти — це все одно що з неба на землю, — почав жваво розповідати останні новини.

Розмову хлопців перервала група волонтерів, які прийшли до хворих дізнатися, чого вони потребують.

— Ось вам домашня випічка, — сказала дівчина, викладаючи на тумбочку гостинці. — А це — ковбаска, передали жінки з Хмельниччини. Вона свіжа, залита смальцем.

— Мені такі страви вже можна, — сказав Григорій, — тому ледацюзі, що спить, також, а ось новенькому — не знаю.

— Я спитаю в лікаря. — У Геннадія від самої згадки про домашню ковбаску забурчало в животі.

— Ви, дівчатка, принесіть новенькому якийсь одяг, — попросив Гриша, — бо в нього тільки труси. Не чемно зустрічати вас у такому вбранні.

— Добре. Може, ще щось потрібно? У нас є кошти.

— У нього нема мобільника, — поклопотався Григорій, — може, хоч старенький роздобудете?

— Замовлення прийнято!

— А вам, Гришо, що потрібно?

— Новеньке око.

— Ну у вас і жарти!

Надвечір волонтерки повернулися і принесли Геннадію новий спортивний костюм, дві біленькі футболки та труси.

— Мобільник був у вжитку, — виправдовувалася дівчина, — але справно працює. Ми поклали на рахунок п’ятдесят гривень… поки що.

Геннадій від незручності аж спалахнув. Він подякував дівчатам і вивчив свій новий номер.

— Чого лежиш, як колода посеред дороги? — звернувся до нього Григорій. — Телефонуй своїм, а я піду на перекур, мені тут підкинули кілька пачок цигарок.

Геннадій набрав номер матері, але зв’язку з нею не було. Він зателефонував Улі.

— Я слухаю, — почув він знайомий голос, і його серце наповнилося приємним щемом.

— Улянко, привіт! — сказав він лагідно.

— Геник?!

— Так, моя мила дівчинко, це я! Радий чути твій голос. Де ти зараз?

— Я в реабілітаційному центрі під Києвом, — сказала схвильовано дівчина. — Ти як?

— Сподіваюсь, що все страшне вже позаду. Переніс кілька операцій, тепер буду доліковуватися.

— Ти чому не телефонував?

— Не міг, був у реанімації. Вибач мені, моя кохана, найкраща й найдорожча. Я виправлюся. Скажи краще, як ти?