Світлана Талан - Повернутися дощем

— Не смій! — кричав він, намагаючись відірвати ненажеру від своєї ноги, але бракувало сил, руки ставали неслухняними і він у відчаї кричав від безпорадності.

Іноді смерть відступала, напевно, стомившись катувати жертву, і Геник отямлювався. Першим бажанням було побачити, чи нога не ампутована. Упевнившись, що все добре, він просив пити. Здавалося, що спрага, яка почала його мучити ще в Іловайську, не відступить ніколи. Він жадібно припадав до склянки з водою, яку подавала дбайлива медсестра, випивав її і засинав. Йому снилась ріка. Не Кальміус, який врятував його з побратимами, а незнайома гірська річка. Він чув, як дзюркотить, весело щебече-розмовляє чиста джерельна вода, шліфуючи пласкі камінці. Він черпає прозору воду, хоче її скуштувати, але вода протікає крізь пальці як у решето. Він робить ще одну спробу, потім ще і ще, бо спрага дошкуляє, від неї пересихає в роті, язик прилипає до піднебіння, хочеться попросити пити, але він не може ворухнути язиком.

— Пити, — замість крикнути, шепоче нерозбірливе.

У грудях пече, і незабаром уже палає все тіло, мов воскова свічка. Нестерпний жар добирається до правої ноги.

— Ні! — кричить він. — Не треба! Не можна!

Важко дихаючи розплющує очі. Знову реанімація, поруч — знайома медсестричка.

— Нога… Моя нога, — шепоче він порепаними вустами.

— На місці твоя нога, — посміхається дівчина і дає йому попити.

Втамувавши спрагу, стуляє повіки. Він знесилений, але спокійний, що ногу не відтяли. Геннадій засинає, не знаючи про те, що за півгодини знову все повториться — триватиме бій за життя.

Улянка не дуже добре пам’ятала, як врятувалася з «коридору смерті». Напевно, їй пощастило тому, що була в одній із перших автівок. При падінні вона боляче забила до крові голову, і при найменшого руху їй паморочилося і вона блювала. Наче уві сні вона бачила медиків, які вивезли її в безпечне місце. Потім — провал, отямилася вже в госпіталі. Одразу згадалося все жахіття: рожевий пил, фонтан людської крові, який не забуде до скону. Боліла ліва рука нижче плеча. Схоже, що її прооперували, бо на ній — свіжі бинти. Улянка спробувала поворушити пальцями і зраділа — вона їх відчувала і могла ними управляти, а що поранена ліва рука, то можна буде повернутися в лави. Правою рукою торкнулася голови — там також бинти. У палаті, окрім неї, ще кілька дівчат, напевно, сплять.

— Привіт! — сказала дівчина, помітивши, що Уля роздивляється навколо себе. — Вітаю в нашому колективі! Я — Іра, лікар-терапевт.

— Уля, — відповіла дівчина. — Снайпер.

— З Іловайського котла?

— Так, а ти?

— І я звідти.

Дівчата познайомилися й одразу знайшли спільну мову. Від Ірини Улянка дізналася невтішні новини про велику кількість загиблих, поранених і зниклих безвісти. Ірина добре знала Олексія Григоровича.

— Не знаєш про долю нашого Баті? Він вижив? — спитала її Уля.

— Достеменно не знаю, — відповіла Ірина. — Те, що був тяжко поранений, — це точно відомо. Телефон, звичайно, поза зоною, але від наших хлопців чула, ніби його взяли в полон. Сподіватимемося на краще!

— Так, — погодилася Уля. — Не знаю, чи вийшов звідти мій хлопець. Не уявляю, як його шукати.

— Зателефонуй йому!

Уля згадала про свій мобільник, відчинила шухляду тумбочки, де лежав її телефон, і з полегшенням зітхнула.

— Я його зарядила, — сказала Ірина.

Уля знала, що в Геннадія не було телефону, тож спробувала знайти в списку абонентів когось із його друзів. На її дзвінки не відповів ані Мона, ані Малий, ані Кабан, не було зв’язку і зі Злим. Останній сам їй телефонував, розповів про останній раз, коли бачив Геника та Малого. Про всяк випадок Уля зателефонувала матері Геннадія, але й з нею не змогла зв’язатися.

— Мовчать? — поспівчувала Ірина.

— Дивно, але ні до кого не можна додзвонитися, — замислилася дівчина. — Невже всі… Ні, не може бути!

— Сама знаєш, який зараз зв’язок, не впадай у відчай, пізніше ще спробуєш їх набрати.

Улянка кілька днів робила спроби додзвонитися хоча б до когось із друзів Геника — все марно. У день, коли їй дозволили підводитися з ліжка після струсу мозку, вона з Іриною вийшла надвір прогулятися.

Перші дні вересня ще нічим не нагадували про осінь, літо не хотіло відступати, а його наступниця десь забарилися. Приємний вітерець гойдався на гілках дерев, шелестів зеленим листям. Дівчата йшли асфальтованою доріжкою, помережаною павутинням дрібних тріщин, і жваво обговорювали Мінські домовленості. Попри оголошене перемир’я, у госпіталь поступали поранені, які розповідали про «режим тиші» на фронті. Їх розповіді часто відрізнялися від новин по телебаченню. Нарешті зайшла мова про інше.