Світлана Талан - Повернутися дощем

— Сумую, скучаю, кохаю.

— Я теж. Улянко, у тебе є номер бабусі Богдани? Щось я ніяк не можу додзвонитися мамі.

— Є, скину СМСкою. А ти зараз зі свого телефону дзвониш?

— Так, скинь, будь ласка, також номери всіх наших.

— Гаразд.

— Готуємося до обходу! — сповістила медсестра, і Геник вимушений був розпрощатися з дівчиною.

Після обходу він набрав свою бабусю. Почувши голос онука, вона розплакалася.

— Генику, мій любий, я так рада, що хоч ти знайшовся! — мовила крізь сльози.

— А ще хто пропав?

Богдана Стефанівна розповіла про те, як Настя з Вадимом поїхали й пропали безвісти.

— Так ось чому я не можу зв’язатися з мамою…

Геник як міг заспокоїв бабцю, але сам дуже розхвилювався. Він поцікавився, чи телефонує Іванка.

— Дуже рідко, ми навіть не знаємо, де вона живе.

— А тітка Ніна? Володя?

Богдана Стефанівна не стала вдаватися в подробиці, лише сказала, що Ніна з сином живуть і працюють у Підмосков’ї.

— Генику, дай мені адресу госпіталю, я приїду тебе навідати, — попросила.

— Ні, не дам! Не треба до мене їхати, у мене все є, приносять волонтери. Як підлікуюся, мені дадуть відпустку і я приїду до тебе.

— Коли саме?

— Бабусю, цього я точно не знаю. Головне, щоб ти трималася і дочекалася повернення мами. Добре?

— Генику, ти гадаєш… вона повернеться?

— Звичайно! Я впевнений у цьому! Не хвилюйся за мене, тримайся, я знаю, що ти у нас сильна і мудра! Я буду тобі дзвонити щодня. Цілую! — сказав він на прощання.

Уже надвечір зателефонував Злому. Хотів попросити, щоб навістив свого друга Грушу, бо в того моральний стан не дуже, але до палати зайшов Григорій.

— Хочеш поговорити зі Злим? — спитав Геник.

— Не зараз. — Груша ліг на ліжко і повернувся до нього спиною.

Як тільки Настя взяла до рук синьо-жовтий прапор, у неї виник зухвалий план. Своїми думками вона вирішила поки не ділитися навіть із Вадимом і подивитися на реакцію Філіна наступного дня. Настя розхвилювалася так, що вночі вже не думала про своє звільнення. Вперше за час полону вона молилася, щоб їх не обміняли наступного дня, бо для втілення в життя її намірів потрібно було кілька днів. Їй не спалося, хоча в «гуртожитку» помітно поменшало мешканців. Звечора вони порахувалися і виявилося, що їх переполовинили, залишивши двадцятеро людей із тридцяти дев’яти. Камера видалася просторою, і всі змогли спати лежачи, а не сидячи, як раніше.

— Здається, ми зі Степаном можемо пишатися статусом старожилів, — пожартувала Олена.

— Друге місце за нами, — з сумом у голосі констатувала Настя.

Зранку вона помітно хвилювалася. Її неспокій не пройшов повз увагу Вадима.

— Що трапилося? — спитав він, коли за сніданком вона двічі випускала з рук ложку.

— Нічого, — знизала плечима Настя і замість своєї склянки чаю взяла Вадимову.

— Ти чимось стурбована, я ж бачу.

— Тобі здалося, — посміхнулась вона і потисла йому руку. — Ввечері поговоримо. Гаразд?

— Благаю, не роби дурниць, — попросив її Вадим.

— Усе буде добре!

З острахом і хвилюванням чекала Настя, коли з’явиться Філін. Зранку вона в першу чергу прибрала в його кабінеті, ретельно вимила підлогу і біля дверей, на місце українського прапора поклала вологу ганчірку. Настя мила підлогу в коридорі, коли Філін промчав повз неї, відчинив двері й на частку секунди зупинив свій погляд на ганчірці під ногами. Він шаркнув по ній кілька разів чобітьми і сів за свій стіл, бо за ним вже зайшли кілька чоловіків у камуфляжній формі, і вони зачинилися. До Філіна весь час заходили відвідувачі, змінюючи одне одного, тож цілий день жінка перебувала в напруженні, чекаючи коли Філін закінчить прийом і дійде її черга. На її подив, надвечір Філін замкнув кабінет, навіть сказав Насті: «На все добре», чого ніколи не робив, і пішов.

Жінка зітхнула з полегшенням. Вона прибрала все, як завжди, у комірчині, озирнувшись, склала прапор у кілька разів і сховала його на грудях, під футболкою. За вечерею вона боялася, що хтось із охорони помітить прапор, але інакше не могла. Вона схилила голову над тарілкою і коротко розповіла Вадиму про свій вчинок.

— Не розстріляють же мене за нього.

— Я б не був таким впевненим, — відповів Вадим. — Це дуже ризиковано. Ти це усвідомлюєш?

— Так! Але як інакше?! — гаряче зашепотіла Настя. — Це частина моєї батьківщини, і я не могла більше дивитися, як топчуть її брудні чоботи. Це неправильно!

— І що ти далі з ним робитимеш?

— Вивезу з окупації!