Світлана Талан - Повернутися дощем

— Ти не зізналася своїм батькам, де ти? — спитала Улянку Ірина.

— Поки що ні.

— А коли збираєшся?

— Мабуть, не буду їм взагалі про це говорити, — сказала Уля. — Навіщо зайвий раз хвилювати? Зі мною все добре, руку прооперували, правда, ще болить голова, але й це минеться. Повернуся до своїх, тоді подзвоню батькам.

У кишені Улянки обізвався мобільний телефон. Вона дістала його — номер незнайомий. Телефонували з Дніпропетровська, з госпіталю, жінка дзвонила на прохання її хлопця Геннадія, який перебував у них на лікуванні.

— Він живий?! З ним усе гаразд? — схвильовано спитала Улянка.

— Геннадій поранений у ногу, але будемо сподіватися, що вона загоїться, — сказала жінка. — Він не може поки що з вами поговорити, бо не має телефону.

— То дайте йому слухавку, — попросила Уля. — Я хочу почути його голос.

— Хлопець ще слабкий, як тільки йому стане краще, він сам зателефонує. Він питає, як ви себе почуваєте?

— Добре, поранення не дуже важке, то нехай не хвилюється.

— А ще він дуже просив, щоб ви не сповіщали його рідних про те, що він у госпіталі, — сказала жінка. — Згодом він сам їм подзвонить. Добре?

— Гаразд, передайте Генику, щоб швидше одужував, я чекатиму на його дзвінок.

Улянка притисла мобільник до грудей, ніби телефон приніс не звістку про коханого, а дотик його руки. Кілька хвилин вона стояла приголомшена, намагаючись зберегти в пам’яті кожне почуте слово.

— Він живий! Він пам’ятає про мене і хвилюється! — пульсувало у скронях.

— Ну що ти, дурненька, — Ірина обняла Улю за плечі. — Усе ж добре?

— Якщо в мирний час людина хворіла, то ми вважали, що це погано. А коли на війні дізнаємось, що людина не вбита, а тільки поранена, то вважаємо, що це вже добре.

— Живий, і це головне, — підтвердила Ірина. — Війна багато чого змінила, поняття «добре» і «погано» — не виняток. Ходімо назад, тобі потрібно попити, а то он як зблідла!

…Потяглися довгі дні чекання дзвінка від Геннадія. Щохвилини Улянка була в напруженні, але ніч змінювала день, потім приходив новий день, приносячи надію, але Геник мовчав. Уля серцем відчувала, що йому зараз нелегко, молила Бога дарувати коханому швидке одужання і мучилася в очікуванні. Минув тиждень після розмови з жінкою, а Геннадій так і не дав про себе знати. Іноді дівчина зневірювалася, але гнала геть думки про те, що Геник міг померти. Не витримавши пресу очікування, вона роздобула номер госпіталю і зателефонувала туди, назвавшись його сестрою. Їй повідомили, що дійсно такий поранений у них. Це дало їй надію, і вона оптимістично зустрічала прийдешній день.

Наприкінці вересня Улянці повідомили, що її переведуть в реабілітаційний центр під Києвом, бо рана загоїлася, але рука не повністю відновила функції і ще погано згиналася в лікті. Того ж дня Уля ще раз зателефонувала в дніпропетровський госпіталь, і їй підтвердили, що Геннадій лікується там. Те, що хлопець живий, її порадувало, а ось те, що до цього часу він так і не зателефонував, насторожило. Зринули невтішні думки про те, що він її покинув.

«Усе може бути, — розмірковувала дівчина. — Спочатку Геник пожалів мене, почав зустрічатися, можливо, і сам повірив, що кохає. Опинившись на відстані, розібрався у своїх почуттях і зрозумів, що жалість та кохання — різні речі. Скоріш за все, впевнився, що зі мною все гаразд, і вирішив піти по-англійськи, не прощаючись. Мовляв, не дурна, все сама зрозуміє».

Від таких думок було боляче і сумно, але щось змінити Улянка не могла. Вона звикла і вміла чекати і бути терплячою. Дівчина знала, що їй ніхто, окрім Геника, не потрібен. Навіть якщо знайшов собі іншу дівчину, Улянка не влаштовуватиме розборки, а кохатиме далі. Кохання, якщо воно справжнє, не завжди взаємне. Та воно не потребує зобов’язань, може жити в серці вічно.

Наприкінці вересня Геника перевели із реанімаційного в хірургічне відділення, і він з полегшенням зітхнув. Лікар, який його кілька разів оперував, зайшов до нього попрощатися.

— Скільки ж ти нам, хлопче, додав клопоту! — посміхнувся. — Я сам не вірив, що ти видряпаєшся з того світу.

— А я вірив! — сказав Геник, і на його обличчі сяйнула задоволена посмішка. — Дякую вам, лікарю!

— Облиш! Це моя робота, а ось ти точно в сорочці народився! Не знаю навіть, чому я повівся на твоє: «Не дам відтяти ногу!» Іноді треба робити поступки наполегливим хворим — такий я маю зробити висновок?

— Не знаю, лікарю, але у вас справді золоті руки.