Світлана Талан - Повернутися дощем

— Я виконую наказ, — раптом заспокоївся він.

— Ви не варті й ниточки цього прапора! — Настя, зблиснувши очима, притисла прапор до грудей. — Це — частина моєї батьківщини.

Вона очікувала, що Філін зірветься й ударить її, але він підвівся й швидко пішов геть, зачепивши її плечем. Настя ще кілька хвилин стояла на місці, міцно притискаючи прапор до грудей, очікуючи, що зараз за нею прийдуть охоронці. «Що вони мені зроблять? — думала вона. — Поб’ють? Нехай, не звикати. Кинуть в одиночну камеру? Там не гірше, ніж у „гуртожитку“. Посадять на одну воду? Витерплю».

За нею ніхто не прийшов. Вона обережно визирнула в коридор — там було порожньо. Настя сховала прапор у комірчині, де зберігалося різне ганчір’я, відра й інший інвентар.

«Нехай що хочуть мені роблять, а прапор я їм не віддам, — вирішила. — Зрештою, не розстріляють же мене за це?»

Геннадій розплющив очі й одразу ж зажмурив від яскравого світла.

— О! Здається наш хворий отямився! — почув він жіночий голос.

Поряд — усміхнена дівчина в білому одязі. Одразу все стало на свої місця — він у лікарні, його мали прооперувати. Нога! Геника ніби обдали окропом з ніг до голови. Він спробував рвучко підвестися, щоб огледіти ногу, але одразу все попливло, захиталося перед очима, на зміну заллятій світлом палаті прийшла темінь. Він чув, як до його чола доторкнулася прохолодна дівоча рука, потім прохолодну вогку тканину, і розплющився.

— Здурів, чи що? — нарочито сердито мовила дівчина. — Хіба можна так різко зриватися з місця?

— Нога… Що там? — спитав він тихим тремтячим голосом.

— Що нога?

— На місці?

— А де ж їй бути? — дівчина лагідно посміхнулася. — Без тебе сама нікуди не пішла.

Геник, щоб пересвідчитися в правдивості її слів, все-таки відкинув вільною від крапельниці рукою край простирадла: бинти на нозі, отже, ногу не ампутували.

— Гено, зараз ти в реанімації, але якщо до завтра все буде добре, тебе переведуть в післяопераційну палату, — пояснила дівчина. — А зараз відпочивай, я зроблю тобі пару уколів.

— Я хочу пити.

— Не можна, — дівчина вологим бинтом змочила йому губи.

Наступного дня Генику не судилося потрапити у звичайну палату — його стан швидко погіршувався. Часом він повертався до тями, потім знову починалася гарячка і він марив, іноді непритомнів. Як крізь сон він чув голос лікаря, який наказав готувати хворого до повторної операції.

— Я не дозволяю… відрізати… мені ногу, — видушив Гена до того, як знову знепритомнів.

З безлічі медичних приладів розумів, що перебуває в реанімаційному відділенні. Після повторної операції його стан на кілька днів поліпшився і Геник радів з того, що його переведуть у палату.

— Скоро будеш танцювати, — пожартувала медсестра, коли хлопець міг самостійно їсти і навіть посміхався.

— Не навроч! — попросив, ніби відчуваючи, що на цьому не скінчилися його страждання.

І знову все по колу. Лікар ще раз завів мову про ампутацію.

— Я зробив все, що міг, але я не Бог, не можу зупинити гангрену. Найліпший вихід — ампутація, поки є надія.

— Ні! — вкотре категорично заявив Геннадій. — Я не буду жити без ноги.

Марно лікар намагався довести йому, що без ноги живе багато людей, що можна зробити зручний у користуванні протез, що згодом він звикне до нього і навіть не помічатиме — Геник у жодному разі не дозволяв відрізати ногу.

— Залишилася гола кістка, — сказав лікар, — видалені великі шматки, навіть коли пощастить вижити, все одно залишишся кульгавим.

— Мені байдуже, — стояв на своєму Геннадій. — Мені потрібна нога.

— А кому вона не потрібна? — сумно пожартував лікар і наказав готувати хлопця до операції.

Геннадія ще раз прооперували, і знову він опинився в реанімаційному відділенні. Страшенний біль він зносив стійко, зціпивши зуби, аж поки не втрачав свідомість. Він налаштував себе винести все, перемогти і біль, і жар, і всі незручності прикутої до ліжка людини, щоб не стати неповносправним і повернутися до нормального життя. Іноді він марив і бачив то Майдан, де в нього стріляли та над головами натовпу пливли труни під «Плине кача», то говорив з Філософом, то знову біг з Малим через неозоре поле. Тяжко поранений, знову починав нерівний поєдинок зі смертю.

— Йди геть! — махав він руками, коли крижана біла тінь наближалася до нього впритул, хапала за горло.

Щойно Геннадій звільнявся від холодних пазурів на шиї, вона зубами впивалася в його праву ногу. Біль був нестерпний, ніби він босоніж ступав по розпечених жаринах, а смерть безжально відгризала його плоть.