Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Відомо, що з конопляної пряжі, тоншої за вовну, нічого не зробиш без такої природної вологи, як сніг. Отже похмура зимова пора — найперша умова для її обробки. З давніх-давен люди передавали з уст в уста, що полотно, зіткане взимку, приємно охолоджує в спеку. Бо такий закон єдності двох протилежних сил — тепла й холоду, світла й темряви. В душі Комако, що своєю пристрастю не давала Сімамурі спокою, теж, здається, був холод. Тому-то її надмірна жага зворушувала й засмучувала водночас.

Таке її кохання навряд чи тривке. Воно, мабуть, набагато коротше, ніж може служити креп. Хай ця тканина, витвір людських рук, і не довговічна, а все ж кімоно з неї, якщо його шанувати, не зблякне й за п’ятдесят років. А от людська прихильність розвіється куди швидше… Сімамура зненацька уявив собі, що Комако завагітніла від когось іншого, й злякано оглянувся. «Невже я так перевтомився?» — подумав він.

Він так забарився тут, що наче й забув про дружину й дітей. Забув, що треба повертатись додому. Власне, ніщо його тут не затримувало — просто він звик щодня ждати приходу Комако. Та чим наполегливішою й відчайдушнішою ставала вона, тим більше Сімамура мучився, що не може кинутись у бурхливі хвилі життя. Відчуваючи холод у власному серці, він здатен був лише на байдуже споглядання. Сімамура ніяк не міг збагнути, чому Комако до самозабуття віддавалась йому. Всі її помисли сходилися на ньому, а він, здається, нічим їй не міг віддячити. У Сімамури було таке відчуття, ніби Комако розпачливо б’ється об глуху стіну, а його серце запорошує сніг… Яка жінка могла б це витримати?

«Наступного разу я вже, мабуть, не приїду на ці мінеральні джерела», — подумав Сімамура й, зіпершись на хібаті — провісника холодної осені, — почув, як посвистує, наче вітер у верховітті сосен, старий чайник, виготовлений у Токіо, що його приніс Сімамурі власник готелю. Чайник був майстерно інкрустований срібними птахами й квітами. У посвисті того чайника можна було розрізнити два тони — близький і далекий. За далеким Сімамурі марився тонкий безперервний дзенькіт. Сімамура наблизив вухо до чайника й прислухався. І раптом між переливами дзвіночка Сімамура побачив маленькі ніжки Комако, що, віддаляючись, дрібно вистукували влад з одноманітною мелодією чайника. Сімамура стрепенувся й вирішив, що час додому.

І саме тоді йому спало на думку відвідати батьківщину білого крепу. Ця поїздка, вирішив він, буде поштовхом, щоб остаточно розпрощатися з мінеральними джерелами.

Однак Сімамура не знав, яке саме містечко в пониззі річки вибрати. У велике місто, центр текстильної промисловості, їхати не хотілось, а тому Сімамура висів на глухій, як йому здавалось, залізничній станції й незабаром опинився на головній вулиці, характерній для містечок, розташованих уздовж поштового тракту.

Дахи будинків, підперті з країв рядами дерев’яних стовпів, виступали далеко над вулицею. Такі піддашшя, під якими торговці виставляли свій товар, можна було колись бачити перед крамницями в стародавньому Едо. З одного боку піддашшя тяглися суцільно, від будинку до будинку, й узимку, коли випадав глибокий сніг, люди вільно ходили під ними, як тротуаром.

Ясна річ, сніг з дахів доводилося скидати на середину дороги, й він лежав тут високою греблею. Щоб переходити з одного боку вулиці на інший, жителі містечка робили в ній отвори, схожі на тунель. По-тутешньому це, здається, називалось: «Проникати в лоно великого Будди».

Селище на мінеральних джерелах, де жила Комако, теж лежало в країні снігу, але там піддашшя сусідніх будинків не змикалися, як у цьому містечку. Суцільне піддашшя Сімамура побачив уперше, воно його зацікавило, й він трохи пройшовся під ним. Під старим дахом панувала темрява. Деякі стовпи похилилися, при землі струхлявіли. Сімамура ніби заглянув у похмурий будинок, споконвіку засипаний кучугурами снігу.

Судячи з вигляду цього старого містечка, життя ткаль, приречених на безперервну роботу під сніговими заметами, не було таким радісним і світлим, як витвір їхніх вправних рук — конопляний креп. В одній стародавній книзі автор, наводячи слова з поезії Цінь Тао-юя, китайського поета епохи Тан, пише: «В жодному домі ткаль не наймали, бо ткання звичайного полотна забирало багато часу, й тримати робітницю було невигідно».

Зазнавши чимало злигоднів, безіменні майстрині давно повмирали, залишився тільки креп на втіху таким, як Сімамура. Вони пошили собі з нього розкішне кімоно, яке і в спеку холодить їхнє тіло. Невже кожен людський вчинок, сповнений найпалкішої любові, коли-небудь надихне когось іншого?.. Отак роздумуючи, Сімамура вийшов з-під даху на середину вулиці.