Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

— Почула гуркіт машини й вибігла на дорогу. А ви навіть не обернулися.

— Що?..

— Не обернулися назад. Чому?

Сімамура збентежився.

— То ви не бачили, що я вас проводжаю?

— Не бачив.

— Я так і знала! — Комако знову весело засміялась і притулилася до нього плечем. — Чому ви не взяли мене з собою? Ой, як холодно!.. Аж неприємно…

Несподівано забив на сполох пожежний дзвін.

Вони обернулися.

— Пожежа! Пожежа!

— Справді.

Посеред села шугав угору стовп іскор.

Комако зойкнула й схопилася за руку Сімамури.

З чорних клубів диму раз по раз вихоплювалися язики полум’я. Здавалось, вогонь поповз убік і вже лиже піддашшя сусідніх будинків.

— Де ж це? Біля вчительчиного дому?

— Ні.

— А де?

— Трохи вище. Біля станції…

Вогонь здіймався, рвався все вище в небо.

— Ой, та це ж склад горить! Склад коконів! — Комако притулилася щокою до плеча Сімамури. — Склад горить!

Вогонь розгорявся сильніше. Хоча з підгір’я пожежа під безмежним зоряним небом і здавалася іграшковою, все-таки виникало враження, що от-от почується тріск розшалілого полум’я.

Сімамура обняв Комако за плечі.

— Чого ти боїшся?

— Ні-ні… — Комако затрясла головою й схлипнула, її обличчя в Сімамуриній долоні здавалося меншим, ніж звичайно. На твердих скронях пульсували жилки.

Комако розплакалась, помітивши пожежу, та Сімамура не поцікавився, чому вона плаче, тільки пригорнув її до себе.

Нараз вона заспокоїлась і підвела голову.

— На складі сьогодні показують кінофільм… Людей повно, багато зібралося…

— От жах!

— Покалічаться, згорять…

Зверху долинув людський гомін, і вони стрімголов побігли вгору кам’яними східцями. На другому й третьому поверхах готелю сьодзі були розсунуті навстіж. На галереях, залитих світлом з кімнат, стояли люди й дивилися на пожежу. Край саду з темряви виступала грядка зів’ялих кущів хризантеми й ніби відбивала спалахи далекого вогню. За хризантемами теж юрмилися люди. З пітьми вигулькнуло кілька готельних службовців.

Напруженим голосом Комако спитала:

— Скажіть, це горить склад?

— Склад.

— А жертви є?

— Людей рятують… Зайнялася плівка, а потім усе спалахнуло… По телефону сказали… Гляньте, що діється! — Один із службовців підняв руку. — Кажуть, дітей спускають прямо з другого поверху…

— Що робити? — Комако кинулася вниз по сходах за службовцем.

Їх переганяли люди. Підхоплена натовпом, Комако побігла. Сімамура за нею.

Знизу пожежі майже не було видно. Тільки іноді над дахами витикалися вогненні язики. Дзвін розносив по селу своє бамкання і збільшував тривогу в душі Комако.

— Обережно, не посковзніться! Ожеледь! — Комако зупинилася й глянула на Сімамуру. — А зрештою, чого вам туди? Я — інша річ, мене доля людей турбує.

А й справді, навіщо йому бігти на пожежу?.. Спантеличений Сімамура мимохіть глянув під ноги — перед ним пролягала залізнична колія. Виявляються, вони вже були на переїзді.

— Молочний Шлях… Який гарний!.. — прошепотіла Комако, глянувши вгору, й знову побігла.

Молочний Шлях… Сімамура теж глянув на небо, і йому здалося, ніби його тіло пливе назустріч великій річці. Сяєво Молочного Шляху підступало так близько, що от-от мало б підхопити Сімамуру до себе. Невже й небо над розбурханим морем, яке колись бачив Басьо {34} 34 Мацуо Басьо (1644–1694) — великий японський поет, майстер жанру хайку. під час своїх мандрів, було таким же яскравим і безкраїм? Молочний Шлях, немов палаючи жагою обійняти голу нічну землю, спадав униз. Нестерпна спокуса! Сімамурі ввижалося, наче його власна маленька тінь падає на ту велетенську дорогу. Небо було таке прозоре, що на ньому вирізнялися не тільки міріади зірок, а й сріблясті пилинки осяйних туманностей. І все ж погляд тонув у його безодні, як у чорному проваллі.

— Гей-гей! — кликав Сімамура Комако.

— Агов! Ідіть сюди!

Комако бігла в напрямку Чорної гори, над якою нависав Молочний Шлях.

Видно, Комако підхопила поділ верхнього кімоно, бо щоразу, коли вона змахувала рукою, у світлі зірок нижнє кімоно мерехтіло своїм червоним кольором.

Сімамура щодуху наздоганяв Комако.

Вона вповільнила біг й, опустивши поділ кімоно, взяла Сімамуру за руку.

— Ви теж туди?

— Ага…

— Що, цікаво? — Комако знову підняла зі снігу поділ кімоно. — Вертайтеся, а то люди з мене сміятимуться!

— Та я недалеко…

— Незручно перед людьми… Скажуть, аж на пожежу привела…

Сімамура кивнув і зупинився, та Комако й далі йшла, тримаючи його за рукав.