Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Далекі гори, що кожного дня втрачали своє червоно-буре забарвлення, наче ожили, заясніли від першого снігу.

У гаю, обсипаному білим пухом, вирізнялася кожна криптомерія. Дерева стояли серед снігу, встромивши в небо гострі вершини.

В снігу прядуть, у снігу тчуть, у сніговій воді промивають, на снігу вибілюють. Усе в снігу — від першої нитки до зітканої тканини. Ще в давнину хтось написав: «Є сніг — буде креп. Сніг — батько крепу».

Той креп у країні снігу виробляли сільські жінки довгими зимовими вечорами. Сімамура так його вподобав, що нишпорив за ним по крамницях поношеної одежі й вживав для літнього кімоно. Використовуючи свої давні — від часу захоплення танцювальним мистецтвом — зв’язки з крамницею, що торгувала театральним реквізитом, Сімамура просив хазяїна, якщо трапиться добрий матеріал, з тонкої пряжі, залишати креп для нього. Він і спіднє кімоно шив собі з конопляного крепу.

Кажуть, у давнину, після першої відлиги, коли сніг розтавав і з вікон знімали бамбукові штори, що захищали оселю від заметів, для того полотна влаштовували спеціальні ярмарки. У містечку були навіть окремі готелі для купців, що наїжджали сюди з великих міст — Едо {33} 33 Едо — назва Токіо до революції Мейдзі (1867). , Осаки й Кіото. На ярмарок ішли люди з навколишніх сіл, щоб подивитися на полотно, зіткане дбайливими дівочими руками за півроку. У такі дні на ярмарку відкривалася сила-силенна рундуків і яток з ткацькими виробами, всюди панувало пожвавлення й радість, як на місцевому святі. До тканини пришивали ярлик з ім’ям ткалі й назвою села, звідки вона родом. Тут же визначався її ґатунок — перший або другий. При такій нагоді вибирали й наречених. Здебільшого найкращий креп виготовляли дівчата у віці від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років. У старшому віці ткати ставало важче, і тканина не мала потрібної довершеності. Дівчата, певно, старалися як могли, намагаючись потрапити в число найкращих ткаль в околиці. Прясти починали в жовтні, за місячним календарем, а вибілювати закінчували в лютому наступного року. Дівчата вкладали в роботу все своє вміння, всю душу, тим більше, що взимку тут нічим було зайнятися.

Можливо, серед кімоно Сімамури були й зіткані в кінці епохи Едо або на початку правління імператора Мейдзі.

Свій одяг і тепер Сімамура доручав вибілювати на снігу. Ясна річ, щороку посилати старі кімоно, які раніше невідомо кому належали, на вибілювання туди, де їх колись виткали, — чималий клопіт, але Сімамура згадував старанність дівчат, котрі в давнину цілу зиму віддавали ткацтву, й переконував себе, що лише тут можна вернути їм утрачений блиск. На саму думку про те, як розіслане на глибокому снігу полотно виграє червоною барвою у промінні ранкового сонця, Сімамурі здавалося, що з кімоно сходить літній бруд і він сам аж очищується. На душі від цього ставало приємно. Однак відбілюванням старих кімоно займалися власники крамниць у Токіо, тому Сімамура не був певен, чи не змінився давній спосіб обновлення тканини.

Відбілювальники велися тут з діда-прадіда. Самі ткалі, кажуть, рідко цим займалися, а віддавали готове полотно відбілювальнику. Білий креп вибілювали зітканим, кольоровий — у пряжі, натягнутій на спеціальні рами. Відбілювали протягом січня та лютого за місячним календарем, розстелюючи креп на засипаних снігом полях і городах.

Тканину чи нитки замочували на ніч у розчині лугу, наступного ранку полоскали у воді й, викрутивши, розстеляли на снігу. Так повторювалося кілька разів. «Із чим іще порівняєш червонястий блиск відбіленого крепу в промінні вранішнього сонця? От би цю красу та показати людям південних провінцій!» — написано в одній стародавній книзі. В країні снігу колись казали: кінчають вибілювати креп, отже, скоро весна.

Батьківщина конопляного крепу лежала неподалік гарячих мінеральних джерел, де ущелина в пониззі річки переходила в рівнину. Її, напевне, було видно з вікна Сімамуриного номера. Усі містечка, що колись славилися своїми ярмарками крепу, з’єднала залізниця, й тепер вони відомі як осередки текстильної промисловості.

Однак Сімамура не був тут ні в розпалі літа, коли носять креп, ні холодної зими, коли його тчуть, тому й не мав нагоди поговорити про нього з Комако. Не мав він також слушного приводу простежити історію цього народного мистецтва.

До речі, зачувши спів Йоко в купальні, Сімамура подумав: у давні часи ця дівчина, певно б, так само співала, схилившись над прядкою чи ткацьким верстатом. В уяві Сімамури її голос якнайкраще доповнював загальну картину.