Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

— Хай буде так.

— А знаєш, хвилин через десять вона вже співала в купальні. Голос такий приємний…

— Це в неї така звичка — співати в купальні.

— І дуже просила, щоб я тобі допоміг.

— От дурненька! Та ви могли б мені цього й не казати.

— Не казати?.. А чого ти стаєш дибки, як тільки заходить розмова про неї? Ніяк не второпаю.

— То, може, вам її захотілося?

— Та що ти кажеш?!

— Я не жартую. Як гляну на неї, то не можу позбутися відчуття, що вона стане прикрим тягарем для мене. Не знаю чому, але так мені здається. Якщо вона вам не байдужа, то придивіться до неї уважніше й тоді зрозумієте, що я маю на увазі. — Повиснувши на його плечі, Комако раптом захитала головою: — Ні-ні! Якщо вона потрапить до рук такому, як ви, то, може, й не збожеволіє. А ви б не зняли з мене цей тягар?

— Не кажи дурниць!

— Думаєте, я п’яна і тому базікаю казна-що? Якби я була певна, що ви її любитимете, я згодна поховати себе живцем у цих горах. Яка б я була рада!..

— Слухай!..

— Перестаньте!..

Комако пустилася бігти. З розгону налетіла на віконниці будинку, в якому жила.

— Зачинили, думали, що вже сьогодні не повернешся.

— Зараз відчиню.

Комако налягла й відчинила пересохлі рипучі двері.

— Заходьте, — прошепотіла вона.

— В такий час?

— Всі вже сплять.

Ясна річ, Сімамура впирався.

— Тоді я вас проведу.

— Гаразд…

— Е ні. Ви ще не бачили моєї теперішньої кімнати.

Вони зайшли через задвірок всередину, й Сімамура побачив безладно розкидані тіла сонних мешканців цього дому. Тьмяно-жовто світила лампочка, а на матрацах з такої ж твердої бавовняної тканини, що й гірські хакама, старих і вилинялих, спали хто як — господар, господиня й зо п’ятеро дітей. Найстаршій доньці було років сімнадцять. То була картина, повна безнадії й водночас непереборної жаги до життя.

Тепле дихання сонних людей ніби штовхнуло Сімамуру назад, і він несамохіть позадкував до дверей, та Комако вже зачинила за собою двері й сміливо затупала по підлозі. Сімамура навшпиньки поспішив за нею. Серце в нього тьохкало від сумнівної нічної пригоди.

— Почекайте тут. Я запалю нагорі світло.

— Навіщо?

Сімамура навпомацки побрався сходами вгору. Оглянувся. Внизу, за мирними обличчями сонних людей, видніло приміщення крамниці.

На другому поверсі було чотири кімнатки з потертими, як у селянських домах, татамі.

— Для мене однієї тут занадто просторо, — сказала Комако.

Старі меблі й домашнє начиння в кутку, розсунуті фусума між кімнатками, вузенька постіль під закіптявілою стіною і вечірнє кімоно на гачку — все це разом здалося Сімамурі лігвом лисиці-чародійки [2] В японському фольклорі розповсюджені сюжети, у яких лисиця може перетворюватися на людей. .

Комако запропонувала Сімамурі один-єдиний дзабутон, а сама сіла на постіль.

— Ой, яка я червона! — здивувалася вона, глянувши в дзеркало. — Невже я така п’яна?

А потім понишпорила на комоді.

— Ось мої щоденники, — мовила до Сімамури.

— Ого, скільки їх!

Поряд зі щоденниками на комоді стояла маленька скринька з цигарками.

— Гості частують, а я кладу їх у рукав або запихаю за пояс, тому вони трохи зім’яті. Зім’яті, але не брудні. Яких тільки гатунків тут нема! — Спершись рукою на татамі, Комако розгорнула свої трофеї. — А от сірників нема. Та вони й зайві, бо я перестала курити.

— Чудово! А як із шиттям?

— Часу обмаль. Гостей багато. Всі спішать милуватися золотом осіннього листя.

Комако обернулась і прибрала з-перед комода шитво.

Комод з чудовим візерунком деревини — мабуть, пам’ятка з часу перебування в Токіо — й коштовна червона лакована скринька були такими ж, як у мансарді вчительчиного будинку, схожого на стару паперову коробку; серед цих злиднів вони видавалися зовсім недоречними.

Від лампочки до постелі тягся тонкий шнурок.

— Коли перед сном кінчаю читати, смикаю за нього й гашу світло.

Граючись цим шнурком і чомусь бентежачись, Комако сиділа статечно, як одружена жінка.

— Ти як лисиця-чародійка, що збирається заміж.

— Справді.

— І в цій кімнаті тобі доведеться жити чотири роки?

— Півроку вже минуло. Промайне і решта.

Розмова поволі згасала. Знизу доносилося дихання сонних людей, Сімамура заквапився додому.

Перш ніж зачинити за ним двері, Комако висунула голову, глянула на небо.

— Хмари віщують сніг… Кінчилася вже золота осінь, — сказала вона.

А коли вийшла надвір, згадала вірш: