Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

— Зараз піду працювати, у мене ж робота. Ви розумієте, робота!

Наче навмисне, вона забувала в нього якусь річ — футляр для плектра, хаорі чи щось інше, — щоб мати причину вдруге заскочити в його номер.

— Учора ввечері прийшла додому, а в чайнику хоч би крапелька окропу. Щоправда, на кухні залишився суп з місо {31} 31 Місо — густа маса з перекислої сої, використовується для приготування супу. й мариновані сливи, ото й уся моя вечеря. Все холодне… Сьогодні вранці мене не розбудили, і я заспала — прокинулась о пів на одинадцяту, а збиралася ж устати о сьомій. Усе пішло шкереберть…

І ще розповідала, в якому готелі була спочатку, куди пішла згодом, з усіма подробицями описувала вечір.

— Я ще прийду, — казала й, випивши склянку води, вже від порога додавала: — А може, й ні. Бо на тридцять гостей нас, гейш, усього три. Роботи стільки, що й на хвильку не вислизнеш.

Та незабаром вона поверталася.

— Так важко! На тридцять гостей — тільки три гейші! А мені перепадає найбільше, бо одна гейша вже в літах, а інша — ще зовсім молода, недосвідчена. Та й клієнти абиякі — самі скупердяги… Напевне, якась туристична група. На таку юрбу треба принаймні шість гейш. От піду нап’юся та налякаю всіх!..

І так повторювалося щодня. Комако ладна була крізь землю запастися — мабуть, боялася за себе, не знала, куди заведе її теперішній душевний стан. Закоханість, оповита відчуттям самотності, надавала їй якоїсь особливої чарівності.

— Коли я йду до вас, підлога в коридорі рипить, і мені соромно, що про мене все знають. Хоч і намагаюсь тихо ступати, все одно чують. Іду повз кухню, а вони сміються: «Кома-тян, знову в номер „Камелія“?» Ніколи не думала, що так буду соромитися…

— Та це ж і не дивно, адже ти живеш у такому маленькому селищі, де все на видноті.

— Про нас уже все знають.

— Це неприємно…

— Атож. У такому селищі як пустять про тебе славу, то, вважай, тобі кінець, — сказала вона, та, глянувши на Сімамуру, всміхнулась. — Та нічого, для нас робота всюди знайдеться.

Для Сімамури, що жив на успадкованому від батьків добрі, щирість Комако була цілковитою несподіванкою.

— А хіба не однаково, де заробляти? Тож не варто переживати.

В її байдужому тоні Сімамура почув чисто жіночі нотки.

— Нема чого журитися, правда?.. А взагалі тепер тільки жінки вміють любити по-справжньому… — Комако злегка почервоніла й опустила очі.

Комір її кімоно, що відстовбурчився трохи назад, одкривав її плечі — розкрите біле віяло. Густо напудрене тіло, кругле й чомусь сумне, здавалося схожим і на вовняну тканину, й водночас на шкуру якоїсь тварини.

— Справді, в теперішньому світі… — промимрив Сімамура й аж похолов від безглуздої порожнечі власних слів.

— Завжди так було, — просто сказала Комако й, підвівши голову, додала: — А ви хіба не знали?..

Коли Комако підвела очі, прилипле до тіла червоне спіднє кімоно сховалося під коміром.

Сімамура перекладав твори Валері й Алена, статті французьких авторів про російський балет у період його розквіту у Франції. Ці переклади він готувався видрукувати власним коштом у розкішному оформленні й невеличким тиражем. Така книжка зараз не могла принести жодної користі для сучасного театрального життя Японії, але, мабуть, саме це його влаштовувало. Глузувати з власної роботи — в цьому Сімамура, здається, знаходив втіху. Можливо, тут зародився жалюгідний світ його химерних фантазій. Одне слово, квапитися було нікуди. Та ще й тепер, коли він подорожував.

Сімамура уважно спостерігав, як умирають маленькі крилаті створіння.

Надворі щодень холоднішало, комахи залітали в його номер й неживі падали на татамі. Жучки перекидались на спину й більше не ворушилися. Бджоли спотикалися, повзли й нарешті витягували ніжки. Їхня смерть була такою ж природною, як і зміна пір року. Спершу здавалося, що комахи вмирають тихо й без мук. Та придивившись уважніше, Сімамура побачив, що їхні лапки й вусики тремтять у смертельній агонії. Для цих маленьких смертей простір на вісім татамі був безмежним.

Іноді, взявши пальцями мертву комаху, щоб викинути її у вікно, Сімамура раптом згадував своїх дітей.

На дротяній віконній сітці завжди сиділи метелички, та несподівано Сімамура помітив, що деякі з них уже мертві — вони падали на землю, як сухі листочки. Декотрі падали зі стін. Підбираючи мертвого метелика, Сімамура задумувався: навіщо його створено таким гарним?

Згодом сітки з вікон зняли. Комашиного дзижчання більше не було чути.