Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Зустріч з Йоко була настільки несподіваною, що вони й не помітили, як наблизився поїзд. Він пронісся мимо й розвіяв початкове напруження.

І тепер, здавалося, в повітрі дзвенів не стукіт коліс, а голос Йоко, що от-от мав відбитися луною чистого кохання.

Йоко проводжала очима поїзд.

— Може, сходити на станцію? На поїзді мій брат…

— Але ж поїзд не ждатиме.

— Справді…

— Щоб ти знала, я не ходжу на могилу Юкіо-сан.

Йоко кивнула головою, мить повагалась, а тоді присіла перед могилою, побожно склавши руки.

Комако не ворухнулась.

Сімамура відвернувся, кинув погляд на Дзідзо. Трилике, довгобразе божество. Одна пара благально складених рук спереду, дві — з боків.

— Іду зачіску вкладати, — кинула на прощання Комако й межею подалася до села.

Край стежки, якою вони йшли, селяни в’язали снопи. Тут снопи вішають сушити на дерев’яних і бамбукових жердинах, перекинутих з одного дерева на інше. Кілька рядів таких підвішених на жердинах снопів рису нагадують ширму.

Дівчина в гірських хакама, вигнувшись, подавала снопи вгору. Чоловік згори підхоплював їх і, ніби розчесавши солому, насаджував на жердину. Звичні, спритні рухи повторювалися з машинальною одноманітністю.

Комако погойдала на долоні колосся, що звисало зі снопа, немов зважувала якусь коштовність.

— Гарно вродило! Такий рис приємно в руки взяти. Не те, що торік.

Її очі звузились, вона ніби відчувала невимовну насолоду від дотику колосків. Безладна зграйка горобців пролетіла над її головою.

Старе оголошення над дорогою промовляло: «Робітникам на пересадці рису — дев’яносто сен на день, харчування безплатне. Жінкам — шістдесят процентів названої суми».

Коло будинку Йоко, що стояв у глибині городу осторонь від дороги, теж сушилися рисові снопи. Вони висіли на жердинах у лівому кутку двора, між деревами хурми, що росли вздовж білої стіни сусіднього будинку. Між двором і городом, під прямим кутом до дерев хурми, теж висіли снопи. З одного краю у снопах був прохід. Двір скидався на курінь, побудований не з рогожки, а з рисових снопів. На городі серед прив’ялих жоржин і троянд розкинуло своє велетенське листя таро. Стіна снопів затуляла ставок з червоними коропами й лотосом. За нею ховалося й вікно мансарди для розведення шовкопрядів, де торік мешкала Комако.

Майже сердито кивнувши головою на прощання, Йоко зникла в проході між снопами.

— Вона тут сама живе? — запитав Сімамура, проводжаючи очима ледь зсутулену постать Йоко.

— Може, й не сама! — відрізала Комако. — Аж гидко! Не піду я робити зачіску… Не дали людині й побувати на могилі. І все через вас! Завжди ви пропонуєте зайве.

— Це ти через свою впертість не захотіла побути з нею на могилі!

— Ви ж не розумієте, що в мене на душі… А голову я таки помию, якщо встигну… Може, трохи припізнюся, але й до вас прийду. Неодмінно прийду.

Була третя година ночі.

Сімамура прокинувся від різкого стукоту сьодзі. І відразу ж йому на груди впала Комако.

— Сказала прийду — і прийшла… Сказала прийду — і от, бачите, прийшла.

Вона важко дихала, аж груди здіймалися.

— Яка ти п’яна!

— От бачите, сказала прийду — і прийшла…

— Та так! Прийшла!

— Дороги зовсім не видно. Зовсім. Ой, як мені погано!..

— І як же ти видряпалася сюди таким крутим схилом?

— Не знаю, нічого я не знаю. — Вона хитнулася назад і впала на Сімамуру.

Сімамурі сперло дух, він силкувався встати, але знову впав на постіль. Його голова лягла на щось гаряче. Він аж розгубився.

— О, та ти ж уся гориш!

— Невже? Вогняна подушка… Глядіть, не обпечіться…

— Справді, можна обпектися, — Сімамура заплющив очі й відчув, як той жар шугає йому в голову й пробуджує його до життя. Уривчасте дихання Комако нагадувало, що це не сон. Його душа, переповнена солодким каяттям, здавалось, спокійно ждала заслуженої розплати.

— Сказала, що прийду, і прийшла… — повторювала Комако. — Прийшла, а тепер і додому можна. Голову митиму…

Вона простягла руку до склянки й ковтнула води.

— Та хіба ти дійдеш така?

— Дійду… Я не сама… А де мої купальні речі?

Сімамура підвівся й увімкнув світло. Комако обхопила обличчя долонями й ткнулася в татамі.

— Не треба світла!

На ній було яскраве муслінове кімоно в стилі генроку, облямоване на вилогах чорним шовком, стан перехоплював вузький пояс. Коміра спіднього кімоно не було видно. Навіть її босі ноги, здавалося, були п’яні. Щоб сховатися, вона згорнулася в клубок, та все одно мала на диво привабливий вигляд.