Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Однак Комако наче й не збиралася йти.

Забувши усі свої справи, вона повела Сімамуру на задвірок. Під галереєю, через яку Комако, мабуть, прослизнула в готель, лежали її мокрі гета й табі.

Зарості низькорослого бамбука, крізь які Комако пробралася в готель, здалися Сімамурі непролазними. Тому вони пішли вздовж городів, туди, звідки долинав плюскіт води. Там була річка з крутим берегом. З каштана долинали дитячі голоси. На траві під ногами валялися зелені каштани. Комако наступала на них, і каштани вилізали назовні. Вони були ще зовсім дрібненькі.

Крутий схил гори на протилежному березі, порослий міскантом, мінився сліпучим сріблом у промінні вранішнього сонця. Ні, то мінилося не срібло — то плив осіннім небом прозорий образ скороминущого життя.

— Ходімо он туди, де видно могилу твого нареченого.

Комако випросталась, пильно глянула на Сімамуру й раптом кинула в нього жменею каштанів.

— Ви що, глузуєте?

Сімамура не встиг ухилитися й каштани влучили йому в чоло. Було боляче.

— З якого дива вам заманулося йти на його могилу?

— Чого ти така сердита?

— Бо багато пережила останнім часом. Я ніколи не легковажила, як дехто, схожий на вас.

— Хто легковажить? Я? — промимрив Сімамура.

— Навіщо ж тоді казати — наречений? Я ж вам казала, що він не був моїм нареченим! Чи забули?

Ні, Сімамура не забув.

Сімамура пам’ятав, як вона сказала:

— Гаразд, я поясню. Певно, був час, коли вчителька мріяла нас одружити. Тільки мріяла, але вголос цього не висловлювала. Щоправда, ми з ним здогадувалися, що в неї на душі. Та між нами нічого особливого не було. Та й ми майже весь час жили окремо. От і все. Коли мене продали в Токіо, він один проводжав мене на станцію.

А коли над тим хлопцем нависла смертельна небезпека, Комако, залишившись ночувати в Сімамури, випалила:

— Як людина при смерті може стати мені на перешкоді? Я робитиму те, що мені подобається.

Хіба можна про таке забути? Цей Юкіо вмирав саме тоді, коли Комако проводжала Сімамуру на станцію. А коли прибігла Йоко й сказала, що хворому погіршало, Комако не пішла додому й, мабуть, не попрощалася востаннє з бідолахою. Сімамура ніяк не міг забути того Юкіо.

Що ж до Комако, то вона вперто уникала розмови про нього. Нехай він і не був її нареченим, але ж вона ніби й пішла в гейші, щоб оплатити його лікування, отже, її ставлення до нього не було таким уже легковажним.

Комако якусь мить не могла збагнути, чому Сімамура не розгнівався, коли вона кинула в нього жменю каштанів, та враз наче надломилась і припала до нього.

— А все-таки ви щира людина! Правда? Вам прикро?

— Діти он з дерева дивляться…

— Я вас не розумію… Ви, токійці, всі якісь складні. Навколо вас метушня й шум, тож і в душі цілковитий розлад.

— Усе розладналося…

— Глядіть, а то ще й життя розладнається! То підемо на цвинтар?

— Сам не знаю…

— От бачите! Вам узагалі не хотілось іти на цю могилу.

— Ти ж сама вагаєшся.

— Я ще ні разу туди не ходила, тому й вагаюся. Справді, ні разу. А тепер перед учителькою незручно, вони лежать поруч. Я не піду, бо то саме блюзнірство.

— А ти, бачу, складніша за мене.

— Чому?.. Із живим не була відвертою, то хоч з мертвим буду.

Крізь криптомерієвий гай, де тиша, здавалось, от-от закапає холодними краплями; вони вийшли до лижної станції, а звідти рушили вздовж залізничної колії. Цвинтар містився на невеличкому пагорбі, що розділяв рисові поля. Тут стояло кілька замшілих надгробків і фігура Дзідзо — покровителя дітей та подорожніх. Навкруги — пустка. Жодної квітки.

Несподівано з тіні дерев за фігурою Дзідзо виринула постать Йоко. Її обличчя, і так завжди поважне, вмить перетворилося на кам’яну маску, а очі запалали вогнем. Незграбно вклонившись, Сімамура завмер на місці.

А Комако почала:

— Йоко-сан, так рано?.. А я до перукарки…

Та нараз і Комако, і Сімамура зіщулились, наче від раптового зловісно-чорного урагану.

Зовсім поряд з гуркотом промчав товарний поїзд.

— Йоко! Йоко! — почулося крізь цей несамовитий гуркіт. Хлопець у дверях чорного вагона махав картузом.

— Саітіро! Саітіро! — гукнула Йоко.

Її голос… Той самий, яким вона зверталася взимку до начальника станції. До болю прекрасний голос, що немов кликав людину на далекому кораблі, яка його ніколи не почує.

Поїзд промчав, і вони побачили, як по той бік залізничного насипу цвіте гречка. З їхніх очей наче спала полуда. Всюди цвіт, тільки цвіт на червонястих стеблах.