Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

— Десь тут зачекайте. Я невдовзі повернуся. Де вам зручніше?

— Байдуже де.

— Тоді проведіть мене ще трохи. — Комако заглянула йому в очі, та нараз захитала головою. — Ні, я так більше не можу!

І кинулася йому на шию. Сімамура аж похитнувся. Край дороги з-під неглибокого снігу виступала грядка цибулі.

— Які ви безсердечні! — сказала Комако скоромовкою. — Пам’ятаєте, ви сказали, що я добра жінка? Навіщо ви це сказали? Ви ж все одно від’їжджаєте…

Сімамурі згадалося, як Комако штрикала татамі декоративною шпилькою.

— Я заплакала, пригадуєте? Потім і вдома плакала. Мені страшно розлучатися з вами… Але їдьте… І швидше… Так буде краще… Я не забуду, як ви довели мене до сліз.

Серце в Сімамури стислося з жалю, що просте непорозуміння так глибоко вразило Комако. Але в ту хвилю від пожежі долинули людські голоси, у небо сипонув новий стовп іскор.

— Ой, знову запалало!

Вони побігли, немов у цьому знайшли порятунок.

Комако бігла швидко. Її гета наче й не торкалися примерзлого снігу, руки не метлялися, а міцно прилягали до тіла. Вся її сила ніби зосереджувалась у тугих грудях. «Яка вона зграбна!» — подумав Сімамура. Йому невдовзі забило дух. Та все ж він біг, не спускаючи очей з Комако. Однак і вона скоро задихалась і, похитнувшись, пригорнулася до Сімамури.

— Аж очі сльозяться від холоду.

Щоки пашіли, а очам було холодно. І в Сімамури очі засльозилися. Він кліпнув повіками й побачив, як став розпливатися Молочний Шлях… Стримуючи неслухняну сльозу, Сімамура промовив:

— Молочний Шлях щовечора такий?

— Молочний Шлях?.. А правда, гарний?.. Не кожного вечора… Сьогодні небо дуже прозоре.

Молочний Шлях пролягав туди, куди вони поспішали. На обличчі Комако, здавалось, застигло його світло.

А проте її тонкий, гострий ніс не мав чітких обрисів, а маленькі вуста втратили свій колір. «Невже таке бліде те сяйво, що заливає небо?» — здивувався Сімамура. Зоряне світло, без сумніву, блідіше за світло місяця-молодика, а Молочний Шлях набагато ясніший, ніж місяць уповні, та все одно він не залишав на землі жодної тіні. Обличчя Комако спливало в цій напівтемряві як стародавня маска. І дивно було усвідомлювати, що навіть під тією маскою б’ється жіноче серце.

Сімамура ще раз глянув на небо, й знову йому здалося, ніби Молочний Шлях поривається обійняти землю.

Його світло, як велетенське сяйво, пронизало Сімамуру, викликавши відчуття, ніби він стоїть на краю світу. Холодний смуток, змішаний із зачарованим подивом, оповив його душу.

— Як тільки ви поїдете, я заживу чесно, — сказала Комако, пригладжуючи волосся.

Вона ступила кілька кроків і знову обернулася:

— Що з вами? Я так більше не можу…

Сімамура стояв як укопаний.

— То почекайте. А потім підемо разом у номер…

Ледь піднявши ліву руку, Комако побігла. Її постать наче розчинилася на тлі чорної гори. Молочний Шлях наразився на хвилясті гори й, наче відбившись у небо широким віялом, залишив їх у ще більшій темряві.

Коли Сімамура рушив, Комако вже завернула на головну вулицю і щезла за будинками.

— Давай!.. Давай!.. Давай!.. — почулися дружні вигуки.

По дорозі гурт людей тяг помпу. Ззаду спішили селяни. Сімамура вискочив на головну вулицю з бічної, що виходила до неї під прямим кутом.

З’явилася ще одна помпа. Її тягли на довгій мотузці кілька чоловік, решта пожежників підштовхували. Кумедне видовище — помпа маленька, ручна, дерев’яна й стара-престара. Сімамура пропустив її, побіг ззаду.

Комако теж зійшла з дороги, пропускаючи людей з помпою. Помітивши Сімамуру, вона побігла разом з ним. Людський натовп розступався перед помпою, а потім кидався услід так, наче його затягувала якась сила. Комако й Сімамура були часткою юрби, що мчала на пожежу.

— Таки не дає спокою? Цікавить?

— Ага… Жалюгідна помпа! Мабуть, зроблена ще до епохи Мейдзі.

— Мабуть… Обережно, не впадіть!

— Справді, слизько.

— А ви хоч раз приїхали б сюди зимою, коли завиває хурделиця! Але ви не приїдете… Тоді зайці та фазани самі у двір забігають…

Збуджений, ясний голос Комако перемішувався з вигуками пожежників, з мірним тупотом юрби. Ноги ніби самі несли Сімамуру.

Тепер вони почули, як гуготить полум’я, побачили зблизька вогняні язики. Комако вхопилась за лікоть Сімамури. У спалахах пожежі низькі чорні дахи будинків уздовж вулиці то виринали з темряви, немов дихали, то знов щезали. Під ногами текла вода від насосів. Комако й Сімамуру перепинив людський вал. До запаху згарищ примішувався й інший — наче варили кокони.