Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Серце защеміло знову, коли Сімамура пригадав, як кілька років тому, їдучи на зустріч з Комако, він побачив на обличчі Йоко, відбитому в шибці вагона, спалах далекого польового вогника. За одну мить той вогник освітив, ніби прожектором, роки, проведені з Комако. Нестерпний біль і смуток знов кольнули в серце.

Комако кинулась уперед. Це сталося майже відразу після того, як вона, зойкнувши, затулила обличчя руками, а натовп затамував дух.

У довгому кімоно гейші, спотикаючись на згарищі, залитому водою, Комако підбігла до Йоко, взяла її на руки й ступила кілька кроків. Під її відчайдушно напруженим обличчям звисала голова Йоко. Здавалось, вона от-от знесеться в небо — таким блаженним було її непритомне обличчя. Комако йшла так, наче несла чи то свою жертву, чи то розплату.

Враз юрба одностайно загула і, розступившись на мить, щільно зімкнулася навколо Комако.

— Дайте пройти! Дайте пройти!..

Сімамура почув крик Комако:

— Вона збожеволіла!.. Збожеволіла!..

Сімамура кинувся на цей нестямний голос, але, відтиснутий чоловіками, що спішили забрати Йоко з рук Комако, похитнувся. А коли встояв на ногах і звів очі вгору, Молочний Шлях з гуркотом наринув на нього.

Навіть опинившись на території храму Енгакудзі в Камакура, Кікудзі все ще вагався: йти чи не йти на чайну церемонію? Все одно він запізнився.

Влаштовуючи чайну церемонію в павільйоні храмового саду, Тікако Курімото завжди посилала йому запрошення. Але після батькової смерті він ні разу там не був. Кікудзі нехтував ними, бо вважав це лише формальним виявом пошани до покійного батька.

Однак цього разу в запрошенні була приписка: «Хочу познайомити вас з однією своєю ученицею».

Прочитавши її, Кікудзі мимохіть пригадав родиму пляму на тілі Тікако.

Одного разу — йому тоді було років вісім чи дев’ять — батько взяв його з собою до цієї жінки. Ще з передпокою вони побачили Тікако, що сиділа в їдальні розхристана й маленькими ножничками стригла волосся на родимій плямі. Та, темно-фіолетова, пляма, завбільшки з долоню, покривала половину лівої груді й доходила до ямочки внизу. На ній, очевидно, росло волосся, ото його вона й стригла.

— Ой, та ви з хлопцем!

Тікако ніби розгубилась, хотіла мерщій закрити груди, але, певно, збагнула, що поквапність у такій ситуації — погана помічниця. Отож ледь відвернулась і, поволі запнувши вилоги, заклала кімоно за обі.

Мабуть, її збентежив Кікудзі, а не батько. Те, що батько прийшов, вона мала б знати — про це її сповістила служниця, яка зустріла їх на порозі.

Батько не зайшов у їдальню, а присів у суміжній кімнаті — вітальні, де Тікако давала уроки чайної церемонії.

Неуважно поглядаючи на какемоно в токонома {35} 35 Токонома — заглибина в стіні, де вішають какемоно — японську картину або каліграфічний напис на довгастій смужці шовку чи паперу. , батько спитав:

— Можна чашку чаю?

— Зараз, — відповіла Тікако, але вставати не поспішала.

На газеті, розстеленій на її колінах, Кікудзі помітив волоски, точнісінько такі, як на бороді в чоловіків.

Був ясний день, а на горищі гасали пацюки. Біля веранди цвіло персикове дерево.

Присівши біля вогнища, Тікако заходилась готувати чай. Щось її ніби непокоїло.

А десятьма днями пізніше Кікудзі почув, як мати розповідала батькові, наче неабияку таємницю: мовляв, Тікако не вийшла заміж через родиму пляму на грудях. Мати гадала, що батько про це нічого не знає. В її очах вбачалося співчуття.

— Атож… Атож… — погоджувався батько, вдаючи здивованого. — А втім, нічого страшного, якби вона й показала ту пляму женихові… Важливо, щоб він про неї заздалегідь знав… перед одруженням…

— І я так кажу! Але жінка є жінкою. Чи ж вона признається, що в неї на грудях родима пляма?

— Що ж тут такого?.. Вона вже не першої молодості…

— Все одно соромно… От якби така пляма була в чоловіка, то він міг би й посміятися… Навіть коли б про неї стало відомо після шлюбу…

— То вона показувала тобі ту пляму?

— Де там! Таке скажете!

— Тільки розповідала?