— Ви зовсім не вмієте малювати, — мовила Лійгер. — Ніякого уявлення про техніку.
Всі мовчали.
— Зате у вас є наполегливість, розумієте — наполегливість… Так… Як вас звати?
— Майя.
— Майю, що ви хочете?
Аарне глянув на Майю. Запитання було дуже несподіване.
— Хочете вчитися, так? Це важко, повірте мені. Ви навіть не уявляєте, як це важко. Працюєш доти, доки голова піде обертом. Надвечір ви ситі мистецтвом по горло, але на другий день починаєте все з початку. Малюєте безглузді горщики, вази, поки замерехтить в очах… Розумієте?
Майя кивнула головою.
— Ви хочете вступати до художньої школи? Аарне непомітно схопив Майю за руку і міцно стис.
— Так, хотіла б…
— Я вірю, що ви працюватимете, — усміхнулась художниця. — Я допоможу вам, як зможу. Але раджу ще раз: подумайте все-таки… Покликання художника найжахливіше у світі. Якби я могла, то втекла б від мольберта світ за очі.
— Однак ви нікуди не тікаєте, — усміхнувся Аарне.
— Так. Це у мене в крові.
Через кілька хвилин Майя і Аарне вийшли з маленького будинку.
На зеленкувате небо висипались перші зірки. Надворі похолоднішало, рипів сніг. Біля хвіртки раптом Майя обернулася до хлопця.
— Ти вдоволений?
Аарне тільки хитнув головою. Цієї миті він дуже любив Майю. На комірі її пальта від дихання забіліла легка паморозь.
Майя ніби прочитала думки Аарне. Вона піднесла голову і розтулила губи, так що хлопець побачив її зуби.
…Хтось пройшов повз них і щось промовив. Вони цього не помітили.
— Ти вдоволений? — знову спитала Майя
— Так, люба!
Майя поклала голову Аарне на плече. Хлопець відчув її волосся. У місті один за одним згасали вогні. Якийсь димар димів у небо. Сніг був солодко-рожевий, люди ховали обличчя у підняті коміри.
Наприкінці грудня цього року морози доходили до тридцяти градусів. А вони цілувались і забули навіть про страх перед учителями.
Несподівано Аарне спитав:
— Скажи, чи ти не робиш усе це заради мене? Може, ти просто хочеш мені подобатися?
Майя не відповіла.
— Скажи, може, тебе це не цікавить?
Автобус з гуркотом промчався мимо. На їхніх обличчях замерехтіло світло і згасло.
— Цікавить, повір мені…
Щось у голосі дівчини не сподобалось Аарне.
— Ти не обманюєш?
— Ні, але я боюсь.
— Чого?
— Може, з мене нічого не вийде…
— Знову! Вийде.
— А якщо ні?
— Вийде.
— Звідки ти знаєш?
Аарне навіть розізлився.
— Звідки? Чи в тебе немає ані крихти віри?
Майя схопила його за руку.
— Прошу, не кажи так… Якщо у мене є віра, то це йде від тебе…
Аарне мало не сказав, що у нього самого нема віри. Але згадав почуття обов'язку і промовчав:
— Ти повинен мене примушувати, — мовила Майя. — Повинен! Зрозумій! Зрозумій, я хочу!
— Що?
— Я хочу щось робити! Не можу отак ходити поруч з тобою. Мені соромно!
Аарне схопив Майю за плечі і міцно притис до себе.
— Ти чудова дівчина, знаєш?
— Ти чудовий.
— Я — ні.
Йому пригадались жовтий будинок, Корнель і лист матері. І раптом хлопець відчув, що змерзли ноги, і згадав, що на завтра він нічого не вивчив.
Аарне закінчив писати листа. Була дванадцята година ночі. Починався новий рік. Аарне вимкнув світло і погасив свічку. Тоненький дим піднімався з тліючого гнота. У кімнаті стало біло. Спогади разом із тінями лізли під диван, шафу.
Скільки проблем… Історія з щоденником. Корнель. Навчання. Майя. Тітонька Іда. Квартира.
Він засипав, рахуючи дні канікул. Десять днів.
У школі все було, як і раніше.
Аарне відчував, що не може зосередитися на уроках, весь час дивиться у вікно. Минали дні. Тітонька Іда уникала зустрічатися з ним: побачивши з вікна, що Аарне йде додому, тої ж миті зникала в сусідній кімнаті і там плела до самого вечора. Близько восьмої години з крижаним виразом обличчя заходила в кімнату і до одинадцятої слухала передачі різних радіостанцій. У старому будинку панувала невидима напруженість. Тільки тітонька Амалія тихо походжала по кімнатах, обмацувала знайомі стіни і речі, сідала то тут, то там, чистила нігті, щось бурмотіла собі під ніс. Інколи вона сідала на канапу поруч Аарне.
— Що робиш, Аарне? — питала вона.
— Нічого, — відповідав хлопець.
Тітонька, помовчавши трохи, нахилялась до Аарне і плямкала беззубим ротом:
— Іда дуже тебе любить.
— Так.
— Будь все-таки хорошим хлопцем, Аарне…
— Гаразд, — погоджувався Аарне, а сам думав, чи бачить його напівсліпа тітонька Амалія.
Читать дальше