Маті Унт - Прощавай, рудий кіт

— У що?

— Зрозумій правильно. Мені здається, якщо віриш у життя, то можна повірити в майбутнє… Знаєш, я вірю! От чорт, я б усе зробив, коли б міг!

— Чому ж ти не можеш?

Аарне замовк, проковтнув слину і стомлено зітхнув. Трохи згодом заговорив зовсім іншим тоном:

— От бачиш, у великому я, мабуть, розуміюся, а в буденному — ні. Я — нуль, розумієш? Я не знаю, що робити через сорок років… І все-таки одне я знаю твердо!

— Що?

— У мене є дуже добра знайома — художниця Еста Лійгер. Чула? Завтра ми підемо до неї. Ти візьмеш усі свої картини, що колись малювала, добре?

— Я… Я не насмілюсь. У мене нічого немає..

— Прийдеш.

— Не знаю.

— Якщо любиш мене, то прийдеш.

— Знову. Хлопче, хіба ти забув, що у «Хазяїні Кирбоя» [9] «Хазяїн Кирбоя» — роман видатного естонського письменника, представника реалізму Антона Таммсааре (1878–1940). не сказано жодного слова про любов?

«Люба Майю…»

Віск із свічки падав на скатертину. Аарне був дома. Вітер заліпив вікна мокрим снігом. Маленьке селище замела хурделиця.

«Майю, я зараз дуже самотній. Мати спить у сусідній кімнаті. Я навіщось запалив свічку… Може, для того, щоб поманіритись перед самим собою. Може, це театр з типовими декораціями мелодрами. Так, мати спить. А всього півгодини тому вона плакала. Я не знаю, що робити. Вона плакала! Ти, будь ласка, ні про що не турбуйся». Безглуздо писати про все це Майї.

— Сину, я не для того посилала тебе в Тарту, — мовила мати.

— Про що ти?

— Як про що? Я хотіла, щоб ти вчився, щоб з тебе вийшли люди. А ти залицяєшся до жінок…

— Мамо!

— Так, зараз із тобою мати… А чи ти знаєш, скільки доброго зробила для нас тітонька Іда? Чи ти знаєш, як вона піклувалася про тебе? Чим ти тепер віддячуєш?

Аарне намагався говорити тихо.

— Мамо, ти ж нічого не знаєш.

— Я все знаю!

— Звідки? Тітонька Іда, чи не так?

— Не має значення, Аарне… Хай буде… так!

— Ти їй віриш?

— Вірю.

— Більше, ніж своєму синові?

— Може й більше, — повільно вимовила мама.

— Чому?

Мати наче не помітила цього запитання. Натомість спитала сама:

— Ти що, не можеш порвати з цією дівчиною?

— Мамо!

— Ти ж іще хлопчисько, Аарне, що може з тобою статися. Може бути так, що ти шкодуватимеш усе життя? До того ж такі дівчата…

«Ще раз кажу: ти не турбуйся. Про тебе не було мови, йшлося про інше — про навчання тощо. Вона мене зовсім не розуміє. Але її сльози засмутили мене. Це жахливо, коли хтось уночі плаче…»

Аарне глянув на годинника. Пів на дванадцяту. Мати спала, з її кімнати віяло запахом лою і згорілих ялинових гілок. Не завжди у цьому домі новорічні свята минали так сумно…

Та годі спогадів! Спогади — то сумна річ, однаково — гарні вони чи погані. Вони напливають самітного вечора, коли на очі попаде якийсь фотоальбом, коробка з сірниками, черевики чи глечик для квітів… І завжди здається, що час втрачено марно, що рік минув безглуздо… Хай йому чорт!!

«Майю, у мене гарний настрій. Я люблю тебе. Позавчора ми були у Лійгер. Ти не шкодуєш про це, люба? Я був певен, що все обійдеться гаразд. Я знав, що ти молодець. Твої малюнки сподобались Лійгер…»

…Насправді все було не так. Аарне боявся. Чи правильно він вчинив? На що можна було сподіватися, побачивши тільки один випадковий малюнок?

«Але ж я люблю її», — подумав хлопець.

У маленькій кімнаті Ести Лійгер пахло олійними фарбами, темперою і пилом. Стіни завішані ескізами, ескізи — на мольберті, на підлозі. За вікном — старий дикий сад, що спускається в долину. Вечір, рожево-сірий вечір.

Лійгер, маленька жінка з веселим обличчям і сумними очима, байдуже перегортала малюнки Майї. Дівчина і хлопець чекали.

Нарешті Лійгер хитнула головою.

Вона відібрала два малюнки і поклала на підлогу. Аарне не міг оцінити їх з технічного боку, але помічав у цих наївних малюнках добре знайомий йому настрій.

Вечірня вулиця, по якій Аарне, звісно, ходив. Липень чи серпень. Сонце низько, на дорогу падають тіні, у листі дерев шелестить вітер.

Другий малюнок технічно виконано слабкіше. Аарне знав його. То було давно знайоме море на світанку.

Над кущами ялівцю клубочиться свіжий туман, на березі волого блищать камені. Холодно. Полохливий птах зойкав час від часу. Відчувається, що йому теж холодно. У морі червона куля. Ти тремтиш від холоду. Багаття згасло і здається сірою, брудною плямою на умитій росою траві.