Донна Тартт - Щиголь

— Тебе не нудить? — запитала місіс Барбур.

— Ні, — відповів я, хоч мене нудило; і більшу частину ночі я не спав, лежачи на верхній койці, і крутився, а кімната оберталася навкруг мене; кілька разів я стрепенувся з гучним серцебиттям, бо мені здалося, ніби Ксандра ввійшла до кімнати й говорить до мене: слова були незрозумілі, але щодо грубої модуляції її голосу я не міг помилитися.

— Отже, — сказав містер Барбур наступного ранку за сніданком, ляснувши долонею мене по плечу й сідаючи поруч мене, — ти добре пообідав із стариганом-татусем, ага?

— Так, сер.

Голова в мене розколювалася від болю, а шлунок скручувався від одного запаху їхніх французьких тостів. Етта ненав’язливо принесла мені з кухні філіжанку кави й дві таблетки аспірину на блюдечку.

— То він, кажеш, живе в Лас-Веґасі?

— Так і є.

— І як там він крутиться?

— Що?

— Чим він там займається?

— Ченсе… — сказала міс Барбур безвиразним голосом.

— Ну, я мав на увазі… тобто хотів запитати, — промовив містер Барбур, зрозумівши, що, мабуть, висловився не зовсім делікатно. — Де він там працює?

— Він… — почав я й відразу замовк.

Де працює мій батько? Я не мав ані найменшого уявлення.

Місіс Барбур — яка, схоже, була стурбована тим, куди завертає розмова, — хотіла щось сказати, але її випередив Платт, який сидів поруч мене.

— То від кого мені вимагати, щоб мені принесли каву? — запитав він у матері, упершись рукою в стіл і відсунувши свій стілець.

Запала моторошна тиша.

— Він її отримав, — сказав Платт, кивнувши на мене. — Він прийшов додому п’яний, а каву йому принесли першому?

Після ще однієї глухої мовчанки містер Барбур сказав — таким крижаним тоном, якого ми не чули й від місіс Барбур:

— Годі тобі, хлопче, перестань.

Місіс Барбур зсунула брови докупи:

— Ченсе…

— Ні, я тобі не дозволю більше захищати його. Іди до своєї кімнати, — сказав він Платтові. — Щоб я тебе тут не бачив.

Ми всі сиділи, дивлячись у свої тарілки, слухаючи сердите гупання Платтових ніг, що повернувся до себе, з розгону зачинив за собою двері й відразу ввімкнув гучну музику. Ніхто більше не озивався — до кінця сніданку.

Мій батько — який любив робити все поспіхом, завжди прагнув «змастити колеса», як він висловлювався, — оголосив, що має намір зробити все в Нью-Йорку за тиждень і ми втрьох вирушимо до Лас-Веґаса. І він дотримав слова. О восьмій годині в той понеділок на Саттон-плейс з’явилися перевізники й стали розбирати речі в помешканні та пакувати їх у ящики. Букініст прийшов подивитися на мистецькі книжки моєї матері, а інший скупник прибув оглянути меблі, і, перш ніж я встиг це усвідомити, мій дім став зникати в мене на очах із запаморочливою швидкістю. Дивлячись, як щезають штори, як перевізники знімають зі стін картини, як вони згортають килими й виносять їх, я пригадував мультик, у якому головний персонаж витирає гумкою свій стіл, свою лампу, свій стілець, своє вікно з краєвидом, який за ним відкривається, і весь свій зручно облаштований офіс, аж доки — нарешті! — гумка зависає в тривожному морі білого.

Я геть замучився, спостерігаючи за тим, що відбувалося, але, неспроможний нічого вдіяти, блукав по квартирі й спостерігав, як вона зникає по шматочках, — схожий на бджолу, що спостерігає, як руйнують її вулик. На стіні над столом моєї матері (посеред численних вакаційних знімків та давніх шкільних фотографій) висіло чорно-біле фото з тих днів, коли вона ще працювала моделлю, зняте в Центральному парку. Різкість була дуже доброю, й найдрібніші деталі проступали з майже болісною чіткістю: її ластовиння, груба тканина її пальта, шрам від вітряної віспи над її лівою бровою. Вона весело дивилася на безлад і розгардіяш, які панували у вітальні, на мого батька, що викидав із шухляд її папери й пакував її книжки, щоб віддати їх на потреби благодійності, — чи думала вона, що коли-небудь таке станеться? Я, принаймні, сподівався, що ніколи не думала.

Мої останні дні в Барбурів пролетіли так швидко, що я майже не пам’ятаю їх, крім прання та хімчисток, які треба було зробити в останню хвилину, і кількох лихоманкових перебіжок до винної крамниці, де можна було добути картонні ящики, на яких я писав чорним маркером свою екзотичну нову адресу:

Теодорові Декеру, адресат Ксандра Террелл,

6219 Дезет-Енд-роуд,

Лас-Веґас, Невада

Ми з Енді похмуро стояли в його кімнаті й роздивлялися надписані коробки.