Донна Тартт - Щиголь

Я кивнув головою і хотів подякувати йому, але тут Хосе прокашлявся.

— Послухай-но, — сказав він, стишивши голос. — Я не хочу тебе тривожити, але нещодавно сюди приходили хлопці, які запитували про твого батька.

— Хлопці? — перепитав я після незв’язної паузи.

Хосе міг назвати «хлопцями» лише тих людей, яким мій батько заборгував гроші.

— Ти не турбуйся. Ми не сказали їм нічого. Тобто сказали, що твого батька тут не було вже рік, чи не так? Карлос сказав їм, що ніхто з вас тут більше не живе, й вони пішли собі геть. Але, — він подивився на ліфт, — можливо, твоєму батькові не варто залишатися тут надовго, саме тепер, ти розумієш, що я маю на увазі?

Я подякував йому, і тут Золоце повернувся з величезною, як мені здалося, пачкою грошей.

— Це тобі, — сказав він дещо мелодраматично.

З хвилину мені здавалося, що я неправильно його почув. Хосе закашлявся й подивився вбік. На маленькому чорно-білому телевізорі, який стояв у кімнаті-складі (його екран був не більшим, аніж коробка від CD), приваблива жінка з довгими сережками, що вільно теліпалися, махала кулаками, викрикувала якусь лайку іспанською мовою на скоцюрбленого від страху священика.

— У чому річ? — запитав я Золотця, який досі тримав гроші.

— А твоя мати тобі нічого не сказала?

Я був спантеличений.

— А що вона могла мені сказати?

Мені розповіли, що за день до Різдва Золотце замовив комп’ютер і звелів доставити його до себе додому. Комп’ютер був призначений для його сина, який потребував цю річ для навчання в школі, але (про цю частину справи йшлося дуже туманно) Золотце за нього не заплатив, чи то заплатив лише частину грошей, чи то його колишня дружина мала заплатити решту замість нього. Одне слово, люди, які доставили комп’ютер, винесли його знову й повантажили у свою машину — і тут моя мати випадково спустилася сходами й побачила, що діялося.

— І вона допомогла мені заплатити в той чудовий день, — сказав Золотце. — Вона побачила, яка тут ситуація, відкрила сумочку й дістала свою чекову книжку. Вона сказала мені: «Золотце, я знаю, що твоєму синові потрібен комп’ютер для школи. Дозволь мені допомогти тобі, мій друже, а гроші ти повернеш, коли зможеш».

— Ти зрозумів? — несподівано запитав Хосе досить сердитим тоном, відірвавши погляд від телевізора, де жінка тепер стояла на цвинтарі й сперечалася з якимсь гладким чоловіком у чорних окулярах. — Це твоя мати допомогла йому заплатити. — Він кивнув на гроші, майже сердито. — Sí, es verdad [53] Так, це правда ( ісп .). , вона була найвищого класу. Дбала про людей, знаєш? Тоді як більшість жінок витратили б ці гроші на золоті сережки, або парфуми, або якісь речі такого типу.

Я взяв гроші, але почувався ніяково з багатьох причин. Навіть у стані шоку, в якому я перебував, історія про позичені гроші здалася мені не досить переконливою (який магазин погодиться доставити покупцеві комп’ютер, досі не оплачений?). Згодом я поставив перед собою таке запитання: невже я мав такий безпорадний вигляд, що консьєржі вирішили скинутися, щоб допомогти мені? Я досі не знаю, звідки взялися ті гроші. Мені треба було б поставити більше запитань, але я був такий приголомшений усім, що сталося того дня (і передусім несподіваною появою мого батька й Ксандри), що навіть якби Золотце підійшов до мене й спробував подарувати мені шматок засохлої жувальної гумки, яку він зішкріб із підлоги, я простяг би руку й так само слухняно її забрав.

— Це, звичайно, не моя справа, — сказав Хосе, дивлячись через мою голову, — але на твоєму місці я нікому не сказав би про гроші. Ти розумієш, про що я?

— Атож, поклади їх до кишені, — сказав Золотце. — Не ходи й не розмахуй ними, як ти розмахуєш тепер. Багато людей на вулиці готові вбити тебе за цю суму.

— Багато й з тих, що живуть у цьому домі, — сказав Хосе, якого опанував несподіваний сміх.

— Ха-ха, — Золотце реготнув і собі, а потім промовив кілька слів іспанською, яких я не зрозумів.

— Cuidado [54] Обережно ( ісп. ). , — сказав Хосе, похитавши головою з насмішкуватою серйозністю, але не втримавшись від усмішки. — Ось чому вони не дозволяють, щоб ми із Золотцем працювали на одному поверсі, — повідомив він мені. — Нас треба тримати кожного окремо. Надто ми любимо повеселитися вдвох.

Після того як з’явилися мій батько й Ксандра, події розвивалися швидко. За обідом цього вечора (у ресторані для туристів, який, на мій подив, обрав батько) він прийняв дзвінок від когось зі страхової компанії моєї матері — і навіть тепер, на багато років пізніше, я жалкую, що не зміг почути ту розмову краще. Але в ресторані було гамірно, а Ксандра (між ковтками білого вина — можливо, батько справді покинув пити, але вона ні) то нарікала на те, що тут не дозволено курити, то намагалася розповісти мені, як навчалася відьомського ремесла з книжки, яку взяла в бібліотеці своєї середньої школи десь у місті Форт-Лодердейл. («Одне слово, це називається вікантство. Релігія Землі».)