Донна Тартт - Щиголь

Тато відсунув тарілку. Я помітив, що з’їв він не дуже багато, — і це часто означало в мого батька, що він напився або збирається почати пити.

— У якусь мить мені довелося плюнути на свої невдачі й піти геть, — сказав він, зіжмакавши серветку й кинувши її на стіл.

Цікаво, чи розповів він Ксандрі про Мікі Рурка, якого вважав, окрім мене та моєї мами, головним мерзотником, що сприяв загибелі його кар’єри?

Ксандра зробила великий ковток вина.

— Ти думаєш коли-небудь повернутись у ті сфери?

— Авжеж, думаю. Але, — він похитав головою, ніби відхиляючи якесь нахабне прохання, — ні. Посутня відповідь на це запитання — ні.

Шампанське залоскотало моє піднебіння — далеке, запилюжене, ігристе, розлите в пляшки у той щасливий рік, коли мама була ще жива.

— Я хочу сказати, що в ту ж таки секунду, коли він мене побачив, я знав, що йому не сподобався, — спокійно сказав тато.

Отже, він розповів їй про Мікі Рурка.

Вона похитала головою, випила решту свого вина.

— Такі хлопці не терплять суперників.

— Тільки й чути було: Мікі те, Мікі се, Мікі хоче зустрітися з вами. Але щойно я ввійшов до кабінету, я зрозумів, що всьому кінець.

— Та він же просто виродок.

— Ні, тоді він виродком не був. Бо, сказати правду, ми були з ним схожі — і не тільки фізично, а й за стилем акторської гри. Я мав класичну підготовку, я мав діапазон, але я вмів так само нерухомо застигати, як Мікі, так само тихо шепотіти, як він…

— Тихо шепотіти. У мене аж мурашки по шкірі пробігли. Як ти це сказав!

— Атож, але Мікі був зіркою. Там не було місця для двох.

Коли я дивився, як вони ділять між собою чизкейк, наче закохані птахи в рекламному ролику, я поринув у червоний, незнайомий мені потік свідомості, світло в їдальні було надто яскравим, а моє обличчя палахкотіло від шампанського, я безладно, але з палкою цікавістю згадував, як моя мати, коли померли її батьки, мусила жити з тіткою Бесс, у будинку, що стояв біля залізничної колії, де стіни були обклеєні коричневими шпалерами, а меблі накриті пластиковою плівкою. Тітка Бесс, що смажила все на жирі «Кріско» й порізала ножицями одну з суконь моєї матері, бо психоделічний візерунок тривожив її, була товстою, озлобленою ірландсько-американською старою дівою, яка змінила свою католицьку церкву на якусь крихітну божевільну секту, що, наприклад, забороняла пити чай або приймати аспірин. Її очі — я бачив це на одній із фотографій — були такого самого срібно-синього кольору, як і очі моєї матері, але оточені ліловими колами й безумні на бридкому, як картоплина, обличчі. Моя мати розповідала про півтора року з тіткою Бесс як про найсумніший час у її житті — коней було продано, собак вигнано з дому, тривалі прощання біля дороги зі слізьми на очах, вона палко обіймала за шиї Кловера, Дошку, Палітру й Бруно.

Коли вони повернулися додому, тітка Бесс сказала моїй матері, що вона дівчинка зіпсована і що люди, які не бояться Господа, завжди мають те, на що заслуговують.

— А продюсер, ти розумієш, — я хочу сказати, всі знали, яким був Мікі, бо він уже здобув репутацію, що з ним працювати нелегко…

— Вона цього не заслужила, — сказав я голосно, урвавши їхню розмову.

Батько й Ксандра перестали розмовляти й подивилися на мене такими очима, ніби я перетворився на отруйну ящірку.

— Тобто чому кожен це скаже? — Я не повинен був говорити вголос, проте слова незалежно від мого бажання вилітали з рота, ніби хтось натискав на кнопку. — Вона була такою чудовою людиною, і чому всі ставилися до неї так вороже? Вона ніколи не заслуговувала на те, що з нею сталося.

Батько і Ксандра обмінялися поглядами. Потім батько зажадав, щоб йому принесли чек.

Коли ми вийшли з ресторану, моє обличчя пашіло, а у вухах лунав якийсь рев, і хоч я повернувся до помешкання Барбурів не дуже пізно, але якимсь чином, заходячи, перечепився через підставку для парасольок, наробив багато шуму, а тоді потрапив на очі місіс і містерові Барбурам і зрозумів (більше з виразу їхніх облич, ніж зі свого самопочуття), що я п’яний.

Містер Барбур дистанційним пультом вимкнув телевізор.

— Де ти був? — запитав він твердим, але приязним голосом.

Я схопився за спинку канапи.

— З батьком і… — але її ім’я вислизнуло з моєї свідомості, і я не пам’ятав нічого, крім «Кс…»

Місіс Барбур підняла брови й подивилася на свого чоловіка, ніби хотіла сказати: а що я тобі говорила?

— Що ж, лягай-но, хлопче, спати, — весело промовив містер Барбур голосом, який, попри все, допоміг мені сприймати життя з трохи меншою гіркотою. — Але спробуй не розбудити Енді.