Донна Тартт - Щиголь

Я повернувся до своєї кімнати, взяв валізу й вийшов із квартири з нею, залишивши зовнішні двері трохи прочиненими, щоб мати можливість увійти до неї знову. Потім спустився на ліфті вниз, дивлячись у дзеркало, яке було перед моїм обличчям, і докладаючи всіх зусиль, щоб не думати про Ксандру в маминій спальні, яка нишпорить у її одязі. Чи зустрічався він із нею до того, як покинув нас? Невже йому не було бодай трохи гидко дозволяти цій жінці облапувати речі моєї матері?

Я прямував до парадних дверей, де чергував Хосе, коли почув голос:

— Зачекай секунду!

Обернувшись, я побачив Золотця, який вийшов зі складу.

— Тео, Господи, мені так шкода, — сказав він. Ми стояли, дивлячись один на одного, певний час, а потім імпульсивним і незграбним майже до кумедного рухом він обняв мене. — Мені так шкода, — повторив він, хитаючи головою. — Господи, як це могло статися? — Золотце після розлучення часто працював ночами й у вихідні, без рукавиць і з незапаленою сигаретою в руці він стояв перед дверима й дивився на вулицю. Моя мати іноді посилала мене вниз із кавою та пончиками для нього, коли на Різдво він був у вестибюлі сам-один, сидів о п’ятій ранку біля ялинки та свічника з запаленими свічками й розкладав уранішні газети, і вираз його обличчя нагадав мені ті мертві ранки у вихідні, його порожній погляд, його сіре й непевне обличчя, поки він не помічав мене й не всміхався своєю найкращою усмішкою, що промовляла: «Привіт, хлопче!»

— Я так багато думав про тебе й твою матір, — сказав він, витираючи піт з обличчя. — Ay bendito [52] О святий Боже ( ісп. ). , я навіть не можу уявити, що ти тепер мусиш почувати.

— Атож, — сказав я, дивлячись убік, — мені дуже тяжко.

Це була та сама фраза, якою я відповідав людям, коли вони казали, як співчувають моєму горю. Мені доводилося говорити її так часто, що вона звучала в мене дуже легко й трохи фальшиво.

— Я радий, що ти до нас заглянув, — сказав Золотце. — Того ранку я тут чергував, пам’ятаєш? Просто навпроти цього місця.

— Звичайно, пам’ятаю, — сказав я, дивуючись його запитанню: невже він думає, що я міг забути?

— О Боже, — він затулив лоба долонею, погляд у нього був трохи дикий, ніби й сам він урятувався лише чудом, — я думаю про це щодня. Я досі бачу її обличчя, бачу, як вона сідає в таксі. Вона помахала мені рукою, така щаслива.

Він довірливо нахилився вперед.

— Коли до мене дійшла звістка, що вона загинула, — сказав він таким тоном, ніби повідомляв мені таємницю, — я зателефонував своїй колишній дружині, такий я був приголомшений.

Він відхилився назад, підняв брови й подивився на мене, ніби не сподівався, що я повірю йому. Битви Золотця з колишньою дружиною були епічними.

— Ми з нею майже не розмовляємо, — сказав він, — але кому я міг би про це розповісти? А розповісти мені хотілося. Тож я зателефонував їй і сказав: «Розо, ти мені не повіриш. Ми втратили таку чудову жінку з нашого будинку».

Хосе, побачивши мене, повернувся від парадних дверей, щоб приєднатися до нашої розмови, своєю особливою стрибучою ходою.

— Місіс Декер, — сказав він, хитаючи головою з такою любов’ю, ніби на світі ніколи не було кращої жінки, — завжди з нами віталася, завжди всміхалася такою чарівною усмішкою. Такою уважною завжди була.

— Не такою, як деякі люди в нашому домі, — сказав Золотце, подивившись через плече. — Ти знаєш, — він нахилився до мене ближче й прошепотів одними губами, — цих снобів. Я маю на увазі таких, які приходять до дверей із порожніми руками, не несуть ані сумки, ані валізи, але чекають, поки ти їм відчиниш, ось про кого я кажу.

— Вона була не такою, — сказав Хосе, досі хитаючи головою, ніби похмура дитина, яка твердить: ні-ні-ні. — Місіс Декер була вищий клас.

— Ти зачекаєш тут секунду? — сказав Золотце, піднявши руку. — Я зараз повернуся. Не йди. Не дозволяй йому піти, — сказав він, звертаючись до Хосе.

— Ти хочеш, щоб я знайшов тобі таксі, manito? — запитав Хосе, поглянувши на валізу.

— Ні, — сказав я, подивившись назад, у бік ліфта. — Послухай-но, Хосе, ти збережеш для мене цю валізу, — поки я не повернуся й не заберу її?

— Звичайно, збережу, — сказав він, узявши валізу й піднявши її. — З радістю.

— Я приїду по неї сам, о’кей? Не дозволяй нікому її забрати.

— Звичайно, я її збережу, — люб’язно пообіцяв Хосе.

Я пішов за ним у комору, де він причепив до моєї валізи етикетку й поставив її на найвищу полицю.

— Бачиш? — сказав він. — Усе буде гаразд, хлопче. Ми не кладемо туди нічого, крім наших власних речей і пакунків, за які клієнти повинні розписуватися. Ніхто не віддасть цієї валізи без твого персонального підпису, ти зрозумів? Ані твоєму дядькові, твоєму кузенові, нікому. І я скажу Карлосу, Золотцю та іншим хлопцям, щоб вони не віддавали цю валізу нікому, крім тебе. О’кей?