Донна Тартт - Щиголь

Я зрозумів, про що він каже. Усі валізи та пакунки мали записуватися до спеціального журналу, де належало позначати, коли їх прийнято й коли видано. Але не видавши мені спеціальної квитанції й не занісши мою валізу до офіційних записів, вони хотіли убезпечити мене від можливості, що хтось інший може прийти й зажадати її.

— Розумію, — пробурмотів я трохи збентежено. — Дякую, що зберегли її для мене.

— No problemo, — сказав Золотце. — Дякую, — голосно сказав він Маркові, коли той виніс валізу. — Усе, як я сказав, — провадив він тихим голосом, і я мусив підійти до нього ближче, щоб усе почути. — Марко хороший хлопець, але в нас тут чимало мешканців нарікали, що в будинку нікого не було, ну тоді, ти пам’ятаєш. — Він кинув на мене промовистий погляд. — Те, що Карлос не зміг прийти на службу в той день, думаю, не було його провиною, але вони звільнили його.

— Звільнили Карлоса? — Карлос був найстаршим і найстриманішим із портьє, його тонкі вусики й сиві скроні робили його схожим на старіючу мексиканську телезірку, його чорні черевики завжди були начищені до блиску, а білі рукавички — біліші, ніж у будь-кого іншого. — Вони звільнили Карлоса?

— Я знаю, що в це важко повірити. Тридцять чотири роки і… — Золотце показав великим пальцем собі за спину. — Кінець. А тепер менеджмент приділяє надто велику увагу безпеці, новий персонал, нові правила, вимагають записувати кожного, хто входить і хто виходить, отак-от…

— Хай там як, — сказав він, штовхаючи задом парадні двері, щоб відчинити їх, — а ти дозволь мені зловити тобі таксі, мій друже. Ти їдеш прямо до аеропорту?

— Ні, — сказав я, виставивши руку, щоб зупинити його; я був надто стурбований і не помітив, що він робить.

Але він відтрутив мене вбік нетерплячим рухом.

— Ні, ні, — сказав він, витягши валізу на бровку хідника, — усе гаразд, мій друже, мені нічого не треба. — І я з жахом зрозумів, що він подумав, ніби я намагаюся перешкодити йому витягти валізу на хідник, бо не маю грошей на чайові.

— Стривай-но, — сказав я, але в цю саму мить Золотце свиснув і вибіг на вулицю з піднятою рукою. — Сюди! Таксі! — закричав він.

Я стояв у дверях розгублений, коли до мене впритул підкотило таксі й зупинилося біля хідника.

— Ура! — сказав Золотце. — Я виграв для тебе час, хіба ні?

Перш ніж я встиг подумати, як зупинити його, не будучи схожим на йолопа, він уже запхав мене на заднє сидіння автомобіля, а валізу поклав до багажника, з виляском закривши кришку за своїм звичаєм.

— Щасливої тобі дороги, amigo, — сказав він, подивившись на мене, а потім піднявши погляд до неба. — Утішайся там сонечком і за мене. Ти знаєш, як я люблю сонячне тепло. Я тропічний птах. Я не можу дочекатися, коли повернуся додому в Пуерто-Ріко й зможу розмовляти з бджолами. Гммм… — проспівав він, заплющивши очі й схиливши голову набік. — Моя сестра має там пасіку, і я співаю бджолам колискову. А у Веґасі є бджоли?

— Не знаю, — сказав я, нишпорячи в кишенях, аби з’ясувати, чи досить у мене грошей на таксі.

— Коли ти побачиш бджіл, передай їм привіт від Золотця. Скажи їм, я скоро до них приїду.

— Hey! Espera! [56] Зачекай! ( ісп. )

Хосе з піднятою рукою — досі у футбольній формі, він прийшов сюди прямо з гри в парку — поспішав до мене, розхитуючись, своєю атлетичною ходою.

— Гей, manito, ти вже їдеш? — запитав він, нахилившись і просунувши голову у віконце таксі. — Ти пришли нам фотографію, і ми повісимо її внизу!

Унизу в підвалі, там, де швейцари перевдягались у форму, одна стіна була обліплена поштівками та знімками з Маямі й Канкуна, Пуерто-Ріко й Португалії, що їх мешканці дому та консьєржі протягом років надсилали на Східну П’ятдесят Сьому вулицю.

— Він правильно каже! — підхопив Золотце. — Надішли нам свою світлину! Не забудь!

— Я… — Мені було сумно розлучатися з ними, але я посоромився це сказати, щоб не бути схожим на якогось гея. Тому я лише сказав: — О’кей! Тримайтеся!

— Ти також, — сказав Хосе, відступивши назад із піднятою рукою. — Тримайся якнайдалі від тих столів із блекджеком.

— Послухай, хлопче, — запитав водій таксі, — ти хочеш, щоб я тебе кудись відвіз, чи як?

— Притримай своїх коней, зараз поїдеш, — сказав йому Золотце. А тоді обернувся до мене. — У тебе буде все гаразд, Тео. — Він востаннє ляснув долонею по машині. — Щасти тобі, чувак. Ще побачимося. Бог тобі в поміч.

— Тільки не кажи мені, — мовив мій батько, коли приїхав до Барбурів наступного ранку, щоб забрати мене в таксі, — що ти хочеш повантажити все це сміття в літак.