Донна Тартт - Щиголь

— Про кого ви?

— Про Лусіуса Ріва.

У тиші, що запала після цього, базікання натовпу та дзенькіт келихів стали такими гучними, ніби через кімнату пролетів потужний порив вітру.

— Атож, про Лусіуса. — Насмішкувато підняті брови. Тонко, як у гравця на флейті, стиснуті губи. — Саме про нього. Я не сумнівався, що його ім’я вам знайоме. Ви продали йому дуже цікавий подвійний комод, якщо пам’ятаєте.

— Справді, продав. І я хотів би викупити його назад, якщо він дасть себе переконати.

— Я вас розумію. Але він не хоче його продавати, як і я б не захотів, — сказав він, кинувши на мене лукавий погляд. — Бо на ринку з’явилась інша, набагато цікавіша річ.

— Боюся, про цю цікавішу річ йому доведеться забути, — люб’язно відповів я.

Я здригнувся, почувши ім’я Ріва, суто інстинктивно, як ото відстрибують від мотузки або кільця дроту, що лежить на підлозі.

— Забути? — Гейвісток дозволив собі засміятись. — О, я дуже сумніваюся, що він про неї забуде.

У відповідь я всміхнувся. Але Гейвісток подивився на мене ще нахабніше.

— Можна тільки подивуватися, які цікаві речі знаходяться сьогодні в комп’ютері, — сказав він.

— Справді?

— Атож, ви знаєте, Лусіус зовсім нещодавно знайшов деяку інформацію про інші цікаві речі, що їх ви продали. Я думаю, покупці навіть не знають, який цікавий товар їм дістався. Дванадцять обідніх стільців роботи Дункана Файфа в Даллас? — сказав він, цмулячи шампанське. — І такий «рідкісний шератон» покупцеві в Х’юстон? І хіба мало подібного товару ви відвантажили в Лос-Анджелес?

Я докладав усіх зусиль, щоб зберегти незворушний вираз обличчя.

— Речі музейного рівня. Звичайно ж, — він підключив до розмови місіс Барбур, — усі ми знаємо, що «музейний рівень», власне, залежить від того музею, про який ми говоримо. Ха-ха! Але Лусіус справді зробив добре діло, дослідивши деякі з ваших найдивовижніших останніх продажів. І після свят він планує подорож до Техасу. А! — сказав він, відходячи від мене легким танцювальним кроком, коли вдягнена в льодово-синій атлас Кітсі підпливла, щоб привітатися з нами. — Приємне й прекрасне поповнення наших рядів! Ти маєш чарівний вигляд, моя люба, — сказав він, нахиляючись, щоб поцілувати її. — Ми щойно розмовляли з твоїм майбутнім чудовим чоловіком. Ми відкрили таких несподіваних спільних знайомих — не повіриш!

— Справді?

Лише тоді, коли вона обернулася до мене — подивилася відкритим поглядом і цьомнула в щоку, — я зрозумів: Кітсі не була на сто відсотків переконана, що я прийду. Її полегкість, коли вона побачила мене, була очевидною.

— То ви поділилися з Тео та мамою всіма плітками? — запитала вона, обертаючись до Гейвістока.

— О Кітті-кицю, яка ж ти злюка! — Він спритно підхопив Кітсі під лікоть, а другою рукою поплескав її по руці. Такий собі диявол з обличчям пуританина — тонкий, приязний, жвавий. — Я бачу, моя люба, що тобі треба випити, як і мені. Ходімо звідси вдвох — ти не проти? — Він озирнувся на мене. — І знайдемо затишний куточок, де зможемо побазікати про твого нареченого.

— Богу дякувати, він пішов, — промурмотіла місіс Барбур, після того як Гейвісток із Кітсі подалися до столу з напоями. — Світське базікання неймовірно стомлює мене.

— І мене теж.

Піт струменів із мене. Як він довідався? Усі меблі, про які він згадав, я відправляв за допомогою однієї компанії-перевізника. Та все одно — мені розпачливо хотілося випити, — як він довідався?

Місіс Барбур — я усвідомив — щось сказала.

— Пробачте?

— Я сказала, чи це не дивно? Я приголомшена, що сюди прийшло так багато людей. — Вона була вдягнена дуже просто — чорна сукня, чорні черевички на підборах і чудова брошка у формі сніжинки, але чорний не був кольором місіс Барбур, і він лише надавав їй хворобливого й сумного вигляду. — Чи повинна я ходити на такі зібрання? Думаю, повинна. О Боже, поглянь-но, онде чоловік Анни, який же він зануда! А чи погано з мого боку казати, що я з радістю посиділа б удома?

— Хто той чоловік, який щойно говорив зі мною? — запитав я в неї.

— Гейвісток? — Вона притулила долоню до лоба. — Рада, що він завжди так наполегливо повторює, як його звуть, бо інакше я не змогла б вас відрекомендувати.

— А я був подумав, що він ваш щирий друг.

Розгубившись, вона закліпала віями, і мені стало соромно за свій тон.

— Власне, — рішуче відповіла вона. — Він мій близький знайомий. Тобто — він розмовляє зі мною, як близький знайомий. Але він так розмовляє з усіма.