Донна Тартт - Щиголь

— І, схоже, досі не повернувся.

Платт скривив фізіономію.

— Ой, та припини. Вона ж із тобою одружується.

— Кейбл не належить до тих чоловіків, які одружуються.

— Ну, знаєш, — Платт зробив глибокий ковток джину. — Я не позаздрю тій дівчині, з якою Том одружиться. Мені її буде шкода. Кітсі може бути імпульсивною, але вона не дурна.

— Та ні.

Кітсі була далеко не дурна. Вона не тільки виходила заміж за хлопця, який подобається її матері, а й спала з тим чоловіком, якого справді кохала.

— У них би ніколи нічого не вийшло. Як мама каже: «Це одержимість». «Мотузка з піску».

— Вона сказала мені, що кохає його.

— Дівчатам завжди подобаються засранці, — сказав Платт, не завдавши собі клопоту заперечити мені. — Ти хіба не знаєш?

«Ні, — подумав я, — це не зовсім так. Чому тоді Піппа не кохає мене?»

— Мені здається, тобі треба випити, приятелю. Мені теж, — сказав він, допиваючи джин.

— Слухай, мені треба поговорити з одним чоловіком. І твоя мати, — я обернувся й показав рукою в тому напрямку, де я її посадив. — Їй також треба випити й чогось поїсти.

— Мама, — сказав Платт із таким виглядом, ніби я йому щойно підказав, що він забув про чайник, який залишив на плиті, й поквапився геть.

— Гобі!

Він, здавалося, стрепенувся, відчувши доторк моєї руки, і швидко обернувся.

— Усе гаразд? — миттю запитав він.

Мені покращало вже від того, що я був поруч із ним, — мені було приємно дихати чистим повітрям Гобі.

— Послухай-но, — сказав я, нервово роззирнувшись навкруги, — чи не могли б ми трохи…

— То оце і є наречений? — запитала жінка з того гурту, з яким він спілкувався.

— Атож, ми вас вітаємо!

До мене стали протискатися незнайомі люди.

— Яким молодим він здається! Яким ви здаєтеся молодим! — Білява жінка, трохи старша за п’ятдесят років, міцно потиснула мені руку. — І який гарний! — додала вона, обернувшись до подруги. — Чарівний принц! На вигляд йому не більш ніж двадцять два.

Гобі чемно відрекомендував мене всьому колу — лагідно, тактовно, неквапно, — такий собі приязний світський лев.

— Ееем, — я роззирнувся навкруги, — пробач, Гобі, що я тебе відриваю, сподіваюся, це не буде дуже грубо з мого боку…

— Хочеш поговорити віч-на-віч? Звичайно, я нічого не маю проти. Ви пробачите мені?

— Гобі, — сказав я, коли ми відійшли у відносно безлюдний куток. Волосся на скронях у мене було мокре від поту. — Ти знаєш чоловіка на ім’я Гейвісток Ірвінг?

Бліді брови опустилися.

— Кого? — запитав він і, придивившись до мене уважніше, додав: — Із тобою точно все гаразд?

Його тон і вираз його обличчя показали мені, що він знає набагато більше про мій психічний стан, аніж намагається показати.

— Звичайно, — відповів я, поправивши на носі окуляри. — Я в нормі. Але послухай-но. Гейвісток Ірвінг, це ім’я тобі щось говорить?

— Ні. А мало б щось говорити?

Плутаючись у словах — мені до смерті хотілося випити, даремно я не зупинився біля бару, коли йшов сюди, — я все йому пояснив. Поки я говорив, обличчя Гобі ставало все блідішим і блідішим.

— Ти його бачиш? — запитав він, дивлячись понад головами натовпу.

— Гмм, — юрби людей біля столів із наїдками, таці з розкришеним льодом, офіціанти в рукавичках цілими відрами розкривають устриці, — онде він.

Гобі, який погано бачив без окулярів, двічі моргнув і короткозоро примружився.

— Отой? — запитав він і підніс руки до скронь, щоб зобразити пучки волосся над вухами.

— Так, то він і є.

— Он як.

Він із грубою, невигадливою простотою склав на грудях руки, і цей жест на мить дозволив мені побачити іншого Гобі; не антиквара в пошитому на замовлення костюмі, а копа або суворого священика, яким би він міг стати за свого колишнього життя в Олбані.

— Ти його знаєш? Хто він? — запитав я.

— Ну…

Гобі невпевненим рухом поляпав по нагрудній кишені, шукаючи сигарету, курити яку було тут заборонено.

— Ти його знаєш? — повторив я наполегливіше, неспроможний відвести погляд від бару, де стояв Геймісток.

Іноді з Гобі було дуже важко витягти інформацію, коли йшлося про делікатні проблеми, — він намагався змінити тему, замкнутися, висловлювався вельми невиразно; а для розпитувань не було гіршого місця, аніж заповнена людьми кімната, де хто завгодно міг підійти й урвати розмову.

— Не те щоб знаю. Ми мали з ним справи. Що він тут робить?

— Він друг нареченої, — сказав я — і Гобі подивився на мене здивованим поглядом, його збентежив тон, яким я це сказав. — Звідки ти його знаєш?