Донна Тартт - Щиголь

Тут уже вона засміялася.

— Але Велті також ним був. Створінням Вищого Порядку. Я говорю цілком серйозно. Не жартую. Він був з іншої сфери. Щось подібне до тих історій, які розповідає Барбара, — мовляв гуру, Як-Там-Його, поклав руку їй на голову в Бірмі, і в цю мить вона наповнилася знанням і стала іншою людиною…

— Знаєш, Еверетт — звісно, він ніколи не зустрічався з Крішнамурті, але…

— Так, так. — Еверетт (я не розумів, чому його ім’я мене так дратує), навчався в школі-інтернаті, якою правили гуру, на півдні Англії, де уроки мали такі назви, як «Дбайте про Землю» та «Думайте про інших». — Але я хочу сказати, енергія Велті або його силове поле, — Господи, це звучить так банально, але я не знаю, як сказати інакше, — від тієї години залишилося зі мною. Я був там для нього, і він був там для мене. І таке враження, що це назавжди, — я ніколи й нікому не розповідав про це раніше, хоч відчував це дуже глибоко. — Коли я думаю про нього, він присутній, його особистість перебуває поруч зі мною. Я хочу сказати, що майже в ту саму секунду, коли я прийшов, щоб залишитися з Гобі, коли вирішив прилаштуватися в крамниці, цей інстинкт опанував мене, хоч я не можу його пояснити. Бо хіба я цікавився антикваріатом? Ні. Навіщо це було мені? А проте я опинився там. Переглядаючи його товари. Читаючи його нотатки на берегах аукціонних каталогів. Перебуваючи в його світі, серед його речей. Усе, що він тут зібрав, притягувало мене, наче полум’я. Навіть не те щоб я прагнув до всього цього, радше воно прагнуло до мене. І ніхто нічого мене не навчав до моїх вісімнадцяти років, але я все знав. Я був тут і став виконувати роботу Велті. Подумай, — я неспокійно схрестив ноги, — тебе ніколи не дивувало, чому він послав мене у твій дім? Можливо, то була випадковість. Але я ніколи не вважав це випадковістю. Здавалося, він знав, хто я такий, і послав мене саме туди, де я мусив бути, до того, з ким я повинен був бути. Отже, все сталося так. — Я трохи опам’ятався; я говорив надто швидко. — Саме так. Пробач. Я не хотів так багато базікати.

— Усе гаразд.

Мовчанка. Її очі не відривалися від моїх. Але, на відміну від Кітсі, яка завжди бодай почасти була деінде, яка терпіти не могла серйозних розмов, яка за схожих обставин шукала б поглядом офіціантку або сказала б першу-ліпшу нісенітницю або жарт, щоб розрядити напруження, — Піппа слухала мене, вона була зі мною, і я міг бачити, якого смутку завдавало їй моє становище, і цей смуток лише погіршувався тим фактом, що я їй справді подобався: ми мали багато спільного, нас поєднував душевний і емоційний зв’язок, їй було приємно в моєму товаристві, вона довіряла мені, вона бажала мені добра, вона хотіла бути моїм другом; і тоді як деякі жінки пишалися б собою, дивлячись на моє горе, їй було дуже прикро бачити, як я за нею страждаю.

Наступного дня, який був днем моїх заручин, уся близькість попереднього вечора розвіялась; і все, що лишилося (перебування разом за сніданком, швидке привітання в коридорі), — це розчарування від усвідомлення, що ми з нею більше не будемо тільки удвох, нас раптом опанувала ніяковість, ми ходили, раз у раз натикаючись одне на одного, розмовляючи надто гучно й весело, і я пригадав (з великим сумом) її попередній візит минулого літа, за чотири місяці до того, як вона з’явилася з Евереттом, ми тоді сиділи на ґанку й розмовляли радісно, жваво, лише ми двоє, коли вже вечоріло, притискалися одне до одного («як парочка старих волоцюг»), моє коліно до її коліна, моя рука до її руки, ми дивилися на людей на вулиці й розмовляли про все на світі: про дитинство, про дитячі розваги в Центральному парку й ковзанку на Волмен Рінк (чи ми коли-небудь бачили одне одного в ті давні дні? Зачіпалися, їдучи на ковзанах?), про «Покидьків» [179] Британський телесеріал 2009–2013 років. , яких ми нещодавно дивилися по телику з Гобі, про Мерилін Монро, яку любили обоє («маленького весняного привида») і про бідолашного Монтґомері Кліфта [180] Монтґомері Кліфт (1920–1966) — відомий американський актор, який 1956 року потрапив в автомобільну аварію й після того жив на наркотиках. , який ходив усюди з пігулками в кишенях (цієї подробиці я не знав і не став її коментувати), і про смерть Кларка Ґейбла [181] Кларк Ґейбл — американський кіноактор, кінозірка, секс-символ 1930—1940-х років, який мав прізвисько Король Голлівуду. , і про те, якою жахливо винною почувалася за це Мерилін, якою відповідальною, і ця розмова в дивний спосіб переключилася на розмову про Долю, про речі окультні, надприродні та про ворожіння; чи день народження якось впливає на життєві успіхи або на їхню відсутність. Планети або зорі вишикувалися не так як слід? Що скаже на це хіромант? Тобі коли-небудь по руці ворожили? Ні — а тобі? Чи не піти б нам до екстрасенса, чий офіс розташований на Шостій авеню з пурпуровим освітленням і кришталевими кулями, здається, він працює цілодобово, — а, ти маєш на увазі ту крамничку з лавовою лампою, у дверях якої стоїть божевільна румунка, що блює прямо на хідник? Ми тоді розмовляли, поки стало зовсім поночі й ми ледь могли бачити одне одного, розмовляючи пошепки, хоч у цьому й не було потреби: ти хочеш повернутися в дім? Ні, ще не хочу, і літній місяць сяяв чистим і білим світлом над нашими головами, і моя любов до неї була так само чистою, простою й непорушною, як цей місяць. Але потім зрештою нам довелося повернутися в дім, і майже в ту саму мить чари розвіялись, і в освітленому коридорі ми з нею збентежились, засоромились одне одного, так ніби світло в домі було ввімкнене в кінці п’єси, й наша близькість була виставлена такою, якою вона була: театральною грою. Протягом не одного місяця я мріяв повторити той вечір, і в барі — на годину або дві — він повторився. Але потім усе знову стало несправжнім, ми повернулися туди, де й були, і я спробував переконати себе, що мені цього досить, досить мати її тільки для себе на кілька годин. Але виявилося не досить.