Донна Тартт - Щиголь

— Принаймні тебе не виключили зі школи.

— А тебе виключили?

— Відсторонили від занять. Теж невесело.

— Дивно уявляти собі — а що, якби цього не сталося? Якби ми обоє не були там у той день? Ми могли б і не познайомитись. Що б ти робив тепер, як гадаєш?

— Не знаю, — відповів я, ледь здригнувшись. — Не можу навіть собі уявити.

— Але якесь уявлення ти все ж таки повинен мати.

— Я не був таким, як ти. Я не мав таланту.

— А чим ти захоплювався?

— Нічим особливо цікавим. Звичайними речами. Комп’ютерними іграми, науковою фантастикою. Коли люди питали мене, ким я хочу бути, я зазвичай витребенювався й казав: «тим, хто біжить по лезу ножа» або щось подібне.

— Боже, як мене пригнітив цей фільм. Я багато думаю про Тайреллову племінницю.

— Що ти маєш на увазі?

— Ту сцену, коли вона дивиться на фотографії, які стоять на фортепіано. Коли намагається зрозуміти, чи ці спогади належать їй, чи племінниці Тайрелла. Ти знаєш, я теж повертаюся в минуле, лише шукаючи там знаки. Речі, які я мусила помітити, але не помітила.

— Послухай, це правда, я теж так думаю, але знаки, таємні передчуття, часткове знання логічно важко пов’язати… — Чому я ніяк не можу закінчити речення, коли розмовляю з нею? — Ти хоч відчуваєш, як іноді безглуздо це звучить? А надто коли говорить хтось інший. Ти звинувачуєш себе за те, що не змогла передбачити майбутнє?

— Можливо, але доктор Кеймензінд стверджує, що всі так роблять. Після нещасних випадків або катастроф десь сімдесят п’ять відсотків постраждалих від них переконані, що були попереджувальні знаки, якими вони знехтували або не витлумачили їх правильно, а в дітей до вісімнадцяти років цей відсоток навіть більший. Але це ж не означає, що таких знаків не було, так?

— Навряд чи так. Такі знаки помічаєш лише тоді, коли озираєшся. Я думаю, це схоже на колонку цифр, коли ти на самому початку неправильно додаєш два числа і це руйнує всі твої розрахунки. Потім ти починаєш перевіряти й помічаєш помилку — точку, яка вплинула на твій результат.

— Так, але це ж так само погано, хіба ні? Побачити помилку, те місце, в якому ти помилився, але не маючи змоги повернутися й виправити її? На моєму прослуховуванні, — вона хильнула великий ковток вина, — в оркестрі Джульярдівської школи викладач сольфеджіо сказав мені, що на другу флейту я можу розраховувати, а якщо гратиму дуже добре, то й на першу потягну. І я думаю, це було моїм великим досягненням. Але Велті, — атож, тепер її сльози безперечно заблищали у світлі каміна, — я знаю, мені не слід було тягти його з собою, не було причини, щоб він їхав зі мною, — Велті балував мене навіть тоді, коли моя мати була жива, а коли вона померла, то взагалі розбестив, і то був, безперечно, для мене великий день, але чи справді він був такий важливий, яким я намагалася його виставити? Ні. Тому що, — вона тепер потихеньку плакала, — я навіть не хотіла йти до музею, я хотіла, щоб він поїхав зі мною до передмістя, бо знала, що він поведе мене на ланч перед прослуховуванням, поведе туди, куди я його попрошу, — а йому треба було в той день залишитися вдома, він мав інші справи, а вони там родичів навіть до зали не впускають, йому довелося б чекати в коридорі…

— Він знав, що робить.

Вона подивилася на мене так, ніби я сказав те, чого не слід було казати. Але я знав, що саме це й треба було сказати, якщо я зможу знайти правильні слова.

— Весь час, поки ми були разом, він говорив про тебе. І…

— І що?

— Нічого! — Я заплющив очі, мене так і валило з ніг — від вина, від її присутності, від неможливості все пояснити. — Це були останні хвилини його життя на землі, ти розумієш? І простір між моїм життям і його життям був дуже й дуже вузьким. Та й не було там ніякого простору. Так, ніби між нами щось розкрилося. Ніби спалах чогось реального — такого, що мало вагу. Не було там ні мене, ні його. Ми були одним цілим. Ті самі думки — ми могли й не говорити. Це тривало лише кілька хвилин, але могло тривати й роками, ми й досі могли бути там. Але, я знаю, це звучить дивно… — насправді то була цілком божевільна аналогія, схиблена, безумна, проте я не знав іншого способу сказати те, що мені хотілося сказати, — але ти знаєш Барбару Ґібборі, яка проводить семінари в Райнбеку, де базікає про потойбічний світ? Реінкарнацію, зв’язки карми й усе таке? Про душі, які існували разом протягом багатьох життів? Я знаю, знаю, — сказав я, побачивши її здивований (і трохи переляканий) погляд, — щоразу, коли ми з Барбарою зустрічаємося, вона наполягає, щоб я співав «уми», або «руми», або щось таке, що може прочистити заблоковані чакри, вилікувати «дефектні муладгари», — я не жартую, бо саме такий діагноз вона мені поставила, мовляв, «відсутність коренів…», «судома серця…», «фрагментоване поле енергії…» Я просто стояв там, пив коктейль і думав про свої справи, коли вона підпливла до мене й почала радити, які страви я повинен споживати, що віднайти втрачені корені… — Я відчув, що втрачаю Піппу, я це бачив. — Пробач, я трохи відійшов від нашої теми, отже, я мав цю дискусію з Барбарою, і ця мура роздратувала мене неймовірно. Там-таки стояв Гобі, він пив чудовий давній скотч, і він утрутився до розмови: «А як щодо мене, Барбаро? Чи повинен я гризти якісь корені? Чи повинен стояти на голові?», а вона лише поплескала його по руці й сказала: «О, не турбуйся, Джеймсе, ти ВЖЕ Створіння Вищого Порядку».