Донна Тартт - Щиголь

— Ми могли піти, якщо тобі не хотілося його дивитися.

У відповідь вона лише похитала головою з якимсь приголомшеним виразом обличчя. Снігопад завихрювався, наче падав у казковому світі, наче був чистою ідеєю Півночі, чистою Північчю кінофільму.

— Та ні, — неохоче сказала вона. — Річ не в тому, що кінофільм мені не сподобався.

Ми пішли вулицею, грузнучи в снігу. Обоє взуті не для цієї погоди. Сніг скрипів під нашими ногами, і я уважно дослухався, чекаючи, коли вона продовжить розмову, і готовий підхопити її лікоть у ту мить, коли вона послизнеться, та коли вона обернулася й подивилася на мене, то лише сказала:

— О Боже. Ми не маємо тут шансів зловити таксі, так?

Думки закружляли у мене в голові. А як же вечеря? Що робити? То вона вже хоче повернутися додому? Прокляття!

— Тут, власне, недалеко.

— Так, я знаю, але… Онде воно, таксі! — вигукнула вона, і моє серце зупинилось, але, на моє щастя, хтось його перехопив.

— Послухай-но, — сказав я. Ми були поблизу Бедфорд-стріт — ліхтарі, кав’ярні. — Що ти скажеш, якщо ми спробуємо тут?

— Зловити таксі?

— Ні, чогось поїсти. — (Вона голодна? О Боже, зроби так, щоб їй хотілося їсти.) — Або, принаймні, випити.

Раптом, наче завдяки Божому втручанню, напівпорожній винний бар, куди ми спонтанно пірнули, виявився теплим, золотим, освітленим свічками й набагато кращим, аніж будь-який із ресторанів, про які я думав.

Маленький стіл. Моє коліно торкається її коліна — чи вона це відчуває? Відчуває так само, як і я? Полум’я свічки відбивається на її обличчі, полум’я блищить металевим блиском у її волоссі, такому яскравому, що, здається, зараз воно запалає. Все сяє, все чудово. Вони грають давні пісні Боба Ділана, те, що треба, для вузеньких вуличок Вілліджу перед самим Різдвом, і сніг падає величезними пухнастими клаптями, це саме та погода, коли тобі хочеться гуляти міськими вулицями, обнявши дівчину, як ото зображено на обкладинках давніх платівок, — бо Піппа була достоту такою дівчиною, не найгарнішою, але не розмальованою макіяжем, звичайною дівчиною, яку співак обрав, щоби бути з нею щасливим, бо й справді ця картина по-своєму зображувала ідеал щастя, у нього трохи підняті плечі, а її усмішка ледь збентежена, вони мають такий вигляд, ніби можуть зараз помандрувати, куди їм захочеться, — і це ж вона! Вона! І розповідає мені про себе, не хизуючись і відверто, розпитує мене про Гобі та крамницю, про мій настрій, і що я читав, і що я слухав, ставить безліч запитань і навіть своїм життям прагне зі мною поділитися, розповідає, що квартира в неї холодна, обігрівати її дорого, похмуре освітлення й застояний запах плісняви, у крамницях — самі дешеві лахи, а американських мережевих магазинів у Лондоні стало так багато, що місто перетворилося на торговельний центр, і які ліки приписують їй, а які — мені (ми обоє мали посттравматичний синдром, хворобу, яку в Європі, схоже, позначали іншою абревіатурою, і щойно втратиш пильність — тебе вмить зашлють до реабілітаційного центру ветеранів війни); вона мала також крихітний садочок, разом з іще кількома людьми, а одна схиблена англійка оселила в цьому садочку хворих черепах, яких привезла з півдня Франції («вони всі помирають від холоду та голоду — це справжня жорстокість, вона не годує їх як годиться, покришеним хлібом, ти можеш це собі уявити, я купую їм їжу для черепах у зоомагазині, так, щоб вона не знала»), — і як дуже їй хочеться завести собаку, але в Лондоні це зробити нелегко через карантин, який там існує, як і в Швейцарії, їй дуже не щастило, бо весь час доводилося жити в містах, де до собак ставилися вороже, і я маю набагато кращий вигляд, аніж у ті роки, коли вона бачила мене раніше, їй мене не вистачало, який сьогодні чудовий вечір, — і ми сиділи там кілька годин, сміючись із усіляких дрібниць, але й розмовляючи серйозно і навіть на дуже поважні теми, вона вміла водночас говорити і слухати (це була ще одна її чудова властивість, вона вміла слухати, її увага мене приголомшувала, я ніколи не мав відчуття, що хтось інший слухав мене бодай наполовину так уважно; у її товаристві я почувався наче іншою, кращою людиною, я міг сказати їй те, чого не міг сказати нікому іншому, і, звичайно ж, не Кітсі, яка володіла даром уникати обговорення серйозних питань, перетворюючи їх на жарти, або перескакуючи на іншу тему, або уриваючи мене, або вдаючи, ніби вона нічого не чула), і бути з нею було для мене справжнім щастям, і я кохав її щохвилини кожного дня всім серцем, розум і душею, і взагалі всім, а було вже пізно, і я хотів, щоб той бар, у якому ми сиділи, ніколи не зачиняли, ніколи.